Чехія – країна, на вулицях якої часто чути українську мову. ФОТО

Чехія – одна з небагатьох країн Євросоюзу, куди із задоволенням їдуть працювати українці.

Вона вельми близька своєю культурою, можливо, десь і менталітетом до нашої. Чеська мова не важка, порівняно з угорською, англійською та багатьма іншими, тому українці для покращення свого матеріального становища часто подаються до цієї країни. Наші працьовиті співвітчизники пристосовуються до будь-яких умов, можуть виконувати різноманітні роботи, тому швидко працевлаштовуються.

Історія молодої закарпатки

Закарпатці – особливі люди, надзвичайно роботящі, знаходять вихід із найскладніших ситуацій, легко знайомляться й пристосовуються до оточення та місця проживання. Але незважаючи на всі плюси, десь у глибині душі надзвичайно прив’язані до своєї родини, рідної землі.

Катерина Кравцова народилася в Рахівському районі, там прожила все своє життя. Навчалася у звичайній школі, ходила також до музичної по класу фортепіано. В університеті вивчала англійську мову. Потім одружилася й незабаром розлучилася. Для того, щоб змінити своє життя на краще й допомагати мамі, дівчина вирішила спробувати попрацювати за кордоном. Оскільки коріння її предків було чеським, мовою вона теж оволоділа досить швидко, то попрямувала в Чехію. З Катериною ми зв’язалися за допомогою скапу для того, щоб вона розповіла про своє теперішнє життя в країні Євросоюзу.

Адаптація. Розраховуй тільки на себе

Катя виїхала в Пшібрам 29 років тому. Спочатку було надзвичайно важко звикнути, що там немає знайомих, родичів та друзів, до яких можна звернутися по допомогу, поплакатись чи просто поділитися думками. «Я одразу почала шукати помешкання та роботу. Але з цим не було так легко, як я уявляла. Робота, де потрібна англійська мова, не траплялася. На щастя, у мене там були далекі родичі, і близько двох тижнів я змогла пожити в них. Утім, хочу сказати, чехи не надто славляться своєю гостинністю. Через декілька днів вони почали натякати, що я трохи сковую їх у побуті… Тому за допомогою оголошень у місцевій газеті я знайшла собі роботу та помешкання. Троє дівчат шукали четверту співмешканку, щоб розділити оренду. Я працювала в магазині, приносила продукти зі складу, розкладала їх на полицях. Після цієї роботи, двічі на тиждень прибирала в одному офісі (це ввечері), а ще двічі на тиждень – у філії банку (рано-вранці). Так минуло близько 8–9 місяців. Я намагалася заощаджувати на всьому, чому тільки могла. Але одного разу мені поталанило. У банку я випадково почула розмову двох працівниць про те, що одна з них хотіла би найняти недорогого вчителя з фортепіано. Я набралася сміливості й запропонувала свої послуги. Від прибирання в офісі відмовилася. Але я не думала, що це кардинально змінить моє життя…» – посміхається Катка.

Вітер перемін

Жінка, якій тепер уже 50 років, розповіла про надзвичайний випадок, який змінив її долю. Молода дівчина вже декілька тижнів приходила до своєї маленької учениці. Але одного вечора, коли Катка йшла додому, невдало наступила на сходинку в під’їзді й упала. У той час до будинку увійшов молодий чоловік. Він допоміг дівчині, у якої виявилася сильна травма. Вони познайомилися під час очікування на карету швидкої допомоги. Через певний період пара одружилася, у них народилася донька з таким самим талантом до гри на фортепіано, як у мами. З часом жінка влаштувалася на роботу до музичної школи, де працює й дотепер.

Ностальгія

Тут особливий розпорядок життя. «Дуже рідко ходимо один до одного в гості. Не прийнято забігти до подруги на каву або просто потеревенити. Кожен зайнятий собою, не має діла до інших. Мене рятує тільки те, що я змогла забрати до себе свою маму», – з сумними очима каже Катерина. Жінка також розповіла, що дуже скучає за Закарпаттям, своєю Рахівщиною, родичами та друзями. Але, на жаль, квиток з її міста до Ужгорода коштує надто дорого, тому вона приїздить тільки один раз на рік. На завершення розмови Катерина висловила побажання для всіх закарпатців цінувати один одного та намагатися стати в пригоді на своїй рідні землі, у рідному краї, адже поталанити може далеко не кожному.

Марія КЕСЛЕР