Як перші закарпатські заробітчани в Америку їхали

Це сьогодні шлях до Америки на заробітки не складає труднощів. Сів на літак і через 5–6 годин ти вже бачиш статую Свободи. А ось перші закарпатські заробітчани, що перетинали Атлантику у другій половині ХІХ ст., мали пройти серйозне випробування, щоб досягти своєї мети. 

Нелегким був шлях до Америки.

Витрати на переїзд становили надто значну суму. Вони включали вартість квитка на трансатлантичному пароплаві, оплату сухопутної дороги до місця призначення і кошти на придбання закордонного паспорта (чи плату за нелегальний перехід кордону).

Для нелегальної поїздки за океан потрібно було внести 500–600 крон, з яких 200–300 йшло в кишеню агентам. Це величезна на той час сума, тому зазвичай перші заробітчани продавали свою землю і майно або позичали гроші за фантастичні відсотки. Навіть для легального виїзду потрібні були чималі кошти. Так, у кінці ХІХ ст. заморська подорож до США коштувала 180 крон. Ця сума включала поїздку до порту Фіюме (Рієка) на Адріатичному морі, проживання тут упродовж двох днів, харчування і медичну допомогу на пароплаві.

Діставши гроші на подорож, закарпатський заробітчанин розпочинав сухопутну подорож до одного з декількох північноєвропейських портових міст. Спочатку цю частину шляху долали возом або пішки до найближчої залізниці. Однак до кінця століття європейські залізничні системи, які субсидувалися пароплавними компаніями, запустили ряд потягів, що возили закарпатців переважно в німецькі порти Бремен чи Гамбург, через які до Америки прямували близько дві третини емігрантів з Австро-Угорщини.

Після 1891 р. американський закон про імміграцію суворо вимагав, щоб пароплавні компанії робили пасажирам щеплення, дезінфекцію і належним чином їх перевіряли. Люди мусили проходити медкомісію перед посадкою на корабель, адже пароплавні компанії були зобов’язані компенсувати витрати на зворотний шлях кожному, хто не пройшов американські станції імміграції. Окрім того, вони мали відшкодувати уряду США кошти за розміщення затриманих пасажирів в американських портах. Через такі стандарти охорони здоров’я в кінці ХІХ ст. у європейських доках залишалися десятки тисяч людей.

Деякі компанії забезпечували тимчасове житло для пасажирів, а також належні санітарні умови та їжу. Одна з них навіть збудувала щось на зразок «села для переселенців» із залізничним вокзалом, церквами й синагогою. Тут були багатомовний персонал, належний медичний догляд і послуги проживання, нормальне харчування і навіть кошерна їжа.

Із цих портів закарпатські заробітчани їхали на борту переповнених суден в умовах антисанітарії разом з іншими вихідцями зі Східної Європи протягом довгої неприємної 3- або 4-тижневої поїздки через Атлантичний океан.

Після попереднього огляду на березі іммігранти проходили на корабель і направлялись у секції, відомі як «steerage» (управління), що складалися з одного або більше купе нижче палуби судна, розташованих від носової до кормової частини, де колись зберігали устаткування. «Управління» пароплавів кінця ХІХ ст. були не більші, ніж вантажні відсіки. Без ілюмінаторів, лише з двома вентиляторами, нерозділені, від 6 до 8 футів заввишки, приміщення були переповнені рядами вузьких металевих ліжок. Пасажирам доводилося брати з собою власні солом’яні матраци, які останнього дня подорожі викидалися за борт. Чоловіків і жінок поселяли окремо, іноді на окремих палубах, але частіше просто ковдрами викладали лінію в центрі купе. Дітям дозволялося залишатися зі своїми матерями. Деякі великі кораблі, що під вітрилами перетинали Атлантику, були переповнені й перевозили до 2000 чоловіків, жінок і дітей у приміщеннях, не придатних для проживання людей. Там завжди смерділо, бо не було нормальної вентиляції. Заробітчанам доводилося брати з собою власні чашки, тарілки та посуд. Вони самі готували їжу, бо корабельні компанії забезпечували пасажирів лише оселедцем, адже це було недорого й допомагало боротися з морською хворобою. Туалети були дуже різні, залежно від корабля. Деякі старі судна мали їх лише декілька на тисячі людей. Новіші – по одному туалету на кожних 47 пасажирів.

Трансатлантична подорож могла тривати від 8 до 21 днів, залежності від пункту відправлення. Окрім того, заробітчан часто обдурювали і грабували різні шахраї (в т. ч. підпільні еміграційні агенти) та корабельні компанії, косили хвороби. Однак бажання побачити знамениту країну переважало будь-які побоювання, викликані розповідями про океанські подорожі.

У Нью-Йорку пароплав заходив на західний бік острова Манхеттен. Після стикування уздовж причалів виходили пасажири першого і другого класу. Тим часом заробітчани чекали на пороми, прив’язані поряд із пароплавом. На цих невеликих човнах вони вирушали до Елліс-Айленд (Ellis Island) – гавані Н’ю-Джерсі. «Для когось американська станція імміграції була «островом надії». Для інших – «островом сліз». Це було друге необхідне зло перед входженням у «Золоті Двері», освітлені факелом леді Свободи», – пише американський дослідник Р.Господар. Тут були дві оперативні кухні. Одна забезпечувала харчами всіх неєврейських іммігрантів, на іншій готували кошерні страви. Пароплавні компанії були зобов’язані платити Федеральному уряду за будь-яку їжу, спожиту пасажирами протягом оглядів чи затримань.

Там, в ізоляції від материка, кожен пасажир проходив медичне обстеження і відповідав на ряд питань, що стосувалися його історії хвороби. Після того люди одразу прямували на лави очікування у Великий зал. Потім урядові інспектори індивідуально опитували кожного прибулого: цікавилися сімейним станом, національним походженням тощо. Цей процес викликав у багатьох заробітчан, які не говорили англійською, розгублення і переляк, особливо після важкої подорожі через океан. Нерідкі випадки, коли люди виявляли, що їхні імена написані з помилками. Працівники імміграційної служби часто з нетерпінням ставилися до закарпатців через нібито дивні прізвища, тому іноді давали їм нові. З цього приводу існує одна історія, як урядовий інспектор запитав у німця його ім’я. Не важке питання, але нетерплячий інспектор збентежив чоловіка швидкою вимовою. Схвильований німець вигукнув: «Schoyn vergessen» (тобто я забув)! Інспектор зазначив: «Ім’я – Шон Фергюсон». Після проходження всіх цих перешкод переселенці вирушали далі, до друзів, родичів чи потенційних роботодавців. Насамкінець варто додати, що переважна більшість перших закарпатських заробітчан так і залишилася назавжди на Новій Землі…

Руслан ФАТУЛА