Заробітчанин назавжди

Так склалося, що Україна займає одне з перших місць в Європі за кількістю заробітчан, які виїжджають за кордон у пошуках кращого заробітку. Але, на жаль, така сумна статистика зовсім не хвилює наших можновладців, які думають: їдуть українці в інші країни – то нехай і їдуть. 

Проблема в тому, що велика частина працездатного населення, котре має розвивати Україну, перебуває за кордоном і працює на користь інших держав. Отож українська економіка дедалі більше опирається на плече заробітчан, які зароблені кошти витрачають в Україні. У близькому майбутньому Україна може повторити сумний досвід Молдови, де щороку 3–5% населення виїжджає за кордон.

Заробітчанська історія Анатолія не схожа на інші. Хтось вважатиме її з хорошим кінцем, а хтось – і зовсім ні. Анатолій мешкав в одному із сіл Свалявського району. Мав свій невеличкий бізнес, а саме магазин «АВС», в якому продавав продукти харчування та різний китайський дріб’язок. Спочатку власна справа приносили непогані прибутки. Вдалося зробити прибудову до магазину, здійснити капітальний ремонт будинку, в якому проживав із сім’єю. Але згодом почалися проблеми, в селищі з’явилося ще декілька магазинів, стали дедалі менше купувати продукцію, оскільки магазин розміщувався не в дуже вигідному місці. І врешті-решт «АВС» довелося закрити. Іншої роботи в селі не було, а в Анатолія жінка та неповнолітня дитина. Тож чоловік, який доволі вправно вмів класти плитку й виконувати інші ремонті роботи, не з власної волі обрав заробітчанство. Через свого родича, котрий уже тривалий час працює за кордоном, приєднався до будівельної бригади. Оформив відповідні документи, позичив трохи грошей на дорогу й вирушив в таку далеку Португалію.

Прибувши на місце, в невеличке місто поблизу Порто, Анатолій був дуже вражений – стилем життя португальців, місцевими звичаями та традиціями, а найбільше ставленням людей. Дивувала його й надмірна привітність, невідома для пересічного українця, довіра місцевих жителів один до одного. Працював Анатолій 6 днів на тиждень по 9 годин на день. Оскільки був відповідальним та мав золоті руки, то швидко здобув повагу серед інших працівників та в самого замовника. Розрахунок за виконану роботу був чітко в кінці місяця і в раніше обумовленій сумі. Анатолій трохи грошей залишав собі, а все інше через грошові перекази відправляв рідним. Раз на рік, чи то на Новий Рік, а чи на Паску, намагався приїжджати додому, щоб провідати рідних та батьків. Ішов рік за роком, Анатолій працював в Португалії, і його влаштовував такий спосіб життя. І заробляв він непогано, та й праця була неважка.

Але далі події розвивалися не так, як гадалося. Анатолій тривалий час товаришував з однією продавщицею, яка працювала в магазині поряд із місцем, де він проживав. Згодом почали зустрічатися, розгорілися почуття. Франческа цінувала Анатолія за те, що він був уважним до неї, вмів по господарству все зробити, мав хороше почуття гумору. Врешті-решт запропонувала переїхати до неї й жити разом у громадянському шлюбі. Анатолій вагався, але через певний час погодився. Найважче для нього було пояснити своїй сім’ї, що сталося. Він так і не наважився розповісти правду. Минуло півтора року, а чоловік не приїздив додому, мотивуючи, що багато роботи й не відпускають. Згодом перестав надсилати рідним гроші. На численні запитання дружини Наталі відповідав, що зараз скрутно в Португалії і він не має можливості ні приїхати, ні вислати кошти. Через деякий час жінка випадково сама все дізналася, від людей із села…

Що саме змусило Анатолія так вчинити? Можливо, небажання повертатися в сіру, сповнену турбот, нестабільну Україну… Але про це можна тільки гадати. А найстрашніше, що такі випадки непоодинокі.

Богдан КУЛЬЧИЦЬКИЙ