Заробітчанська історія батька та сина із Закарпаття

Після закінчення школи та з досягненням повноліття перед молоддю постає важливе питання: «А що ж робити далі?». Хтось налаштований здобувати вищу або ж середню спеціальну освіту, хтось заклопотаний пошуками роботи в рідному місті. Але є й такі, котрі, розуміючи скрутну ситуацію в Україні, відразу намагаються поїхати на заробітки. 

Ось так і починається повнолітнє життя за кордоном, а рідна країна лишається осторонь. Але найбільший вплив на майбутнє покоління мають батьки. Якщо тато роками на заробітках, то велика ймовірність, що й діти підуть його шляхом, оскільки вважатимуть це найбільш оптимальним варіантом для себе. А заробітчанство в нашій країні – це вже своєрідний стиль життя, який глибоко та надійно вкорінюється в українське суспільство. Щороку дедалі більше наших співвітчизників вирушають за кордон у пошуках кращої долі і, якщо є можливість, залишаються назавжди в одній із європейських країн, намагаючись перетягнути до себе й рідних. Українці, наче частинки розбитого глечика, які розлетілися по цілому світу і які вже ніколи не збереш до купи…

Свій погляд на проблемну ситуацію, що склалася в Україні, має й заробітчанин зі стажем – Микола, котрий мешкає в одному із сіл Міжгірського району. За його спиною вже 14 довгих років праці на будівельних об’єктах у Росії. За цей час багато чого довелося побачити та пережити Миколі. Бувало, отак працюєш кілька місяців не покладаючи рук з одним вихідним на тиждень, розраховуєш отримати кошти, які вже й розпланував куди витратити, а тут раз – і замовник говорить, що ніяких грошей не дасть, та починає лякати чи то лисими братками, чи то працівниками силових структур. І нічого не вдієш – мусиш змиритися, оскільки працюєш неофіційно і ніхто в Росії твої права не захистить, а як будеш сперечатися – то можуть і побити. Траплялися на шляху Миколи й хороші люди, як ото замовник, якому зводили невеличкий будинок поблизу міста Обнінськ. Микита Васильович і тактовно ставився до будівельної бригади із Закарпаття, і вчасно розраховувався за роботу, та ще й із додатковим бонусом. А з Миколою так узагалі стали хорошими друзями. Якось Микита навіть приїжджав на Міжгірщину, щоб побачити чудову природу краю та познайомитися з його дружиною й двома синами. Ведуть інтернет-переписку й зараз.

Основною заробітчанською метою Миколи було відремонтувати старенький будинок, який залишився від батьків. А найголовнішим бажанням – забезпечити всім необхідним синів та жінку. Хотілося, щоб кожен із дітей здобув вищу освіту, перебрався в районний, а як хватить сил, то й обласний центр, щоб знайшли пристойну роботу і жили по-людськи разом із дружинами та дітьми. З кожним роком Микола поволі наближався до цієї мети, казав: «Буду їздити в рідну Росію, поки стане здоров’я. Зроблю все можливе, щоб сини не повторили мою долю». Але все пішло трохи не так. Старший син Тарасик от уже й школу закінчив. На сімейній нараді вирішили, що здобуватиме вищу освіті в обласному центрі. Але до вступних екзаменів було ще цілих два місяці, отож Микола й вирішив узяти сина з собою в Росію. Мовляв, хай країну подивиться, та й заробить трохи грошенят для себе. Після двох місяців роботи Тарас повернувся додому з новими враженнями та першими заробленими грошима в кишені. Коли ж прийшов час вступних екзаменів, вирішив, що не потрібна йому та примарна вища освіта, і заявив: поїде на заробітки знову. Погрози та вмовляння Миколи по телефону не принесли ніякого результату. Тарас вважав, що освіта – це марна трата часу та фінансів. Рахував, скільки він зможе заробити за 5 років праці в Росії. Батьку довелося змиритися зі шляхом сина, хоч як він цього й не хотів. Наразі молодь частіше обирає заробітчанство, оскільки це приносить реальні гроші…

Богдан КУЛЬЧИЦЬКИЙ