На заробітки у 18

Уже кілька десятків років в Україні поширене явище трудової міграції, або, простіше кажучи, заробітки. Які тільки куточки земної кулі не обирає люд, щоб наповнити свої кишені іноземною валютою. За даними ООН, в Україні кожен п’ятий є потенційним мігрантом і хотів би виїхати з населеного пункту, в якому живе. Виникає логічне питання: звідки береться така велика кількість, зауважте, свідомих громадян, котрі обирають у пошуках кращої долі іншу країну? Невже економіка України настільки розтратила свої резерви, що не може дати населенню шматок «європейського» хліба? Вважайте останнє питання риторичним, адже відповідь «супроводжує» нас уже впродовж не одного року.

Звідусіль ми чуємо, як політики, люди, які займають керівні посади, та й узагалі кожен, кому не ліньки, говорить про те, що сучасна молодь повинна підіймати нашу країну-неньку з колін. Проте чи є в нас належні умови для цього? Чи в змозі країна, середня зарплатня в якій коливається в межах 50-ти одиниць американської валюти, забезпечити підростаючому поколінню безтурботне дитинство та юність? Сподіваюся, ви помітили, що на всі питання, які я виношу на загал, відповідь тільки негативна?

Одним із представників української сучасної молоді є Євген, котрий у свої 18 уже має досвід роботи за кордоном. Цей юнак з активною громадською позицією, що захоплюється футболом, зможе підтримати розмову на будь-яку тему, проте був змушений шукати щастя поза межами України. «Карпатському об’єктиву» Євген розповів свою історію, котра стала для мене цікавою та повчальною, оскільки ми, як виявилося, ровесники:

– Добрий день, Євгене. Розкажіть, будь ласка, про те, як виникла iдея поïхати на заробiтки, ще й у такому ранньому віці? Чим це було спричинено?

– 18 років – це вік, коли вже потрібно починати заробляти гроші, а не сидіти в батьків на шиї, тому й зважився на цей крок. Ураховуючи, що в країні важка ситуація з працевлаштуванням: роботу знайти не так уже й легко, заробітна плата, м’яко кажучи, не вражає – вирішив, що потрібно щось змінювати у своєму житті. Від знайомих почув, що за кордоном перед людьми відкривається набагато більше можливостей, ніж у нас. Тому подумав: було б непогано спробувати знайти роботу за межами України й відчути на собі, що це таке.

– Як поставилися батьки до вашого бажання покинути Україну?

– Це було зважене рішення як з мого боку, так і з боку батьків. Звісно, не без переживань та пролитих сліз, але ми його прийняли. Батьки підтримали мене, а це, по-моєму, головне.

– Яку країну обрали для першого «закордонного досвіду»? Поділіться враженнями з нашими читачами!

– Як тільки виникла ідея їхати на заробітки, з’явився варіант відвідати Німеччину. Якщо бути конкретнішим, то Баварію, село Маммінг. Населений пункт невеличкий, проте дуже комфортний. Відразу видно, що ти в Європі. У деяких українських містах, чесно кажучи, нема таких умов для життя, як там, тому враження залишилися тільки приємні. З місцевими жителями я не спілкувався просто тому, що не володію німецькою, хоча було дуже цікаво спостерігати, як люди розмовляють чужою мовою, інколи навіть думав, що вони мене обговорюють (сміється).

– Як ви адаптувалися до нового місця, в чому полягала ваша робота, як підтримували контакт із близькими?

– Звісно, адаптація до будь-чого нового – це нелегка справа. Враховуючи те, що я опинився в чужі країні, де нікого не знав, період звикання виявився удвічі важчим. Моїм завданням було збирати полуницю та огірки. На перший погляд, робота не така вже й важка, але уявіть на мить величезні плантації, яким не видно кінця, де весь день під наглядом ти безупинно в напівзігнутому стані працюєш. Свої корективи вносила й погода: то нереальна спека, то проливний дощ, під час яких важкість праці збільшується. Коли ставало зовсім тяжко, допомагала підтримка батьків, з ними спілкувався за допомогою соцмереж. Але протягом останнього тижня перебування в Німеччині я залишився без Інтернету, тому в цей період говорив з батьками лише одного разу по телефону.

– Чи навчила вас чогось ця поїздка? Можливо, змінила якось?

– По-перше: це безцінний досвід, який продемонстрував мені, що таке славнозвісна «школа життя». По-друге: варто сказати, що мій характер зміцнів. Я відчув себе дорослою людиною.

– Чи завів якісь знайомства, перебуваючи в Німеччині? Як контактував з іноземцями?

– Було декілька людей з України, з якими я там жив, тому передумов забути рідну мову не мав (сміється). Проте після закінчення моєї пригоди наше спілкування, на жаль, завершилося. З іноземцями спілкувався мовою жестів. Згодом вивчив кілька слів румунською, адже переважна більшість робочих – вихідці з цієї країни.

– Скільки часу тривав «вояж» до Німеччини? Ваші емоції, коли повернулися на Батьківщину?

– Поїздка тривала два місяці. Однак за цей час батьки мали дуже багато приводів для переживань, тому зустріч з ними була дуже емоційною. Всі близькі дуже раділи моєму поверненню.

– Якщо не секрет, на що витратили зароблені кошти?

– Отримав права та придбав автомобіль. Думаю, заради цього варто було поїхати. У нас за два місяці стільки не заробиш.

– Маєте намір поїхати на заробітки ще кудись? Є якісь уподобання стосовно цього?

– Безумовно, планую поїхати ще не раз. Особливої різниці, куди прямувати, немає: це може бути та сама Німеччина або ж Чехія, наприклад. Головне, щоб заробіток був хороший та умови праці.

– І насамкінець розкажіть якусь кумедну історію з вашої поїздки. Звісно, якщо така була.

– Коли навколо тебе люди, які розмовляють незрозумілими мовами, смішних історій вистачає. Думаю, було б кумедно спостерігати за тим, як румун та німець намагаються мені щось пояснити, не знаючи мови (сміється).

Аттіла ЕРДЕЛІ