Як живуть прості емігранти в Німеччині

Після розвалу Радянського Союзу багато громадян почали шукати можливості виїзду за кордон. Різноманітні програми сприяли хвилі еміграції. Родина Олексанра Горного також скористалася своїм шансом. Тепер 60-літній чоловік і його родина мешкають у Регенсбурзі, що в Німеччині.

Спонтанне рішення

«Усе відбулося несподівано. Рідні та знайомі знали, що в мене немає ніякого бажання залишати свою країну. Але перебуваючи у відрядженні в Києві, я зупинився у своїх родичів, які на той момент «сиділи на валізах» і за спеціальною програмою підтримки етнічних німців збиралися виїхати Німеччину. Це був 1994 рік. Мій дядько порадив підготувати документи. Повернувшись додому, я зібрав папери мами, тітки, брата, свої та сина й подав на розгляд у посольство». Поки очікували на відповідь, у 1997 році Олександр одружився вдруге. Тепер постала нова проблема – дружина теж має поїхати із ним. В останню мить він подав документи.

Слід зазначити, що під час заповнення анкети родину попросили вказати, чи є в них родичі в Німеччині й у яку її частину сім’я бажає потрапити на проживання.

«Усім членам родини почали приходити повідомлення про схвальну відповідь, а мені – нічого. Уже дружину поінформували про дату від’їзду, а я ще нічого не знав. В останню мить, коли більшість родичів уже перетнули кордон, отримали своє перше помешкання, мені дозволили поїхати», – з посмішкою згадує Олександр.

Перші враження, перше помешкання

«Перетнувши кордон, – а треба сказати, що ми їхали мікроавтобусом знайомого, який був вщент набитий найнеобхіднішими речами, – ми прибули до нашого першого помешкання. Це було напередодні Нового року – 29 грудня». Тимчасовий гуртожиток, у якому оселили родину, виявився зовсім не поганим місцем. Їм виділили кімнату в будинку. На поверсі проживали ще три сім’ї таких самих переселенців. «Там була велика кухня, але не така, як у комуналках, а з усіма зручностями для приготування їжі всіх чотирьох родин окремо! Українські гуртожитки, і навіть теперішні хостели, заховаються», –пояснює.

Насамперед треба було владнати всі паперові питання. Одразу всіх членів родини направили на курси вивчення мови – це обов’язкова умова для подальшої можливості працевлаштування.

У цьому місці родина прожила декілька місяців. У той час Олександр перехворів. Йому надали всю необхідну медичну допомогу, адже він, як і інші нові німці, мав страховку. Несподівано Горним запропонували нове місце. Вони вирішили спробувати. «Пам’ятаю, як знову збирали речі, пакувалися в автобус. Коли прибули до такого ж гуртожитку, погодні умови зіпсувалися. Стоїмо, серед купи валіз, торбами, а вітер такий сильний, ніби Мері Поппінс летить. У такі моменти людина починає задумуватися, для чого все це було потрібно. Але раптом вітер припинився. З’явилися люди, які допомогли з речами, до того ж говорили російською. Там це майже не проблема, завжди хтось «шпрехає» на рівні шкільної програми 5-го класу», – знову жартує чоловік. Черговий етап оформлення, поновлення на облік, запис на мовні курси. Тут захворіла вже дружина Олександра, повернулася і його хвороба. «Не хочу говорити про болячки, але відзначу, що пройшов повне поетапне обстеження на дуже високому рівні із залученням висококваліфікованих спеціалістів, – зауважує пан Горний і веде далі: – Ми почали шкодувати, що поїхали з попереднього місця. Там було краще. Але хотілося знайти гарну місцинку, хорошу квартиру, роботу. У пошуках житла допомагають певні люди, але можна справитися й самим. Якщо квартира знаходиться в місцевому відомстві й у списках для етнічних німців, – вона ваша. Виділили кошти для її оплати, тож можна поселятися». Поблизу гуртожитку, де проживала родина Горних, знаходилося гарне містечко Регенсбург. Саме туди вони подалися в пошуках квартири та роботи. Сам Олександр – будівельник, інженер-проектувальник, тож намагався знайти роботу за фахом. Паралельно відвідував мовні курси. Одного разу проводився запис на курси водіїввантажників. Оскільки Олександр не дуже розумів, про що йдеться, – записався. Тоді він ще навіть не здогадувався, що розпочалась епопея колекціонування сертифікатів про проходження навчання. Після них були курси зварювальників, навчання механіків і багато іншого. Але як і в попередні рази, бар’єром стала мова. «Усе розумію, а сказати не можу», – знову жартує наш земляк. Із огляду на його діагноз роботу він так і не знайшов. А от син досяг успіху в професійному плані, адже в молодому віці мова далася легко, швидко знайшов друзів, створив родину, тепер виховує двох прекрасних дітей. «Ми з дружиною на пенсії. Подорожуємо по Європі. До речі, у Париж більше не хочемо. Скільки не приїдемо, – усе дощить. Ми вирішили, що так впливаємо на тутешню погоду. Дружина займається господарюванням, а я радію життю: ходжу по гриби, на риболовлю».

Звички та свята так просто не пропадають

«У мене надзвичайно смачна таранька виходить. Робимо різні консервації… Правда, німецькі сусіди нас не дуже розуміють. Напевно, це досвід життя на батьківщині. Але все, що ми зробили, – наше, домашнє!» Олександр розповів, що збираються всією родиною на свята, які відзначали в Україні. Але каже, що тепер до них додалися ще й німецькі. «Утім народ тут не дуже святкує. Переважно всі сидять по домівках, у гості ходять рідко. Ми спілкуємося з нашими, яких тут багато, або із росіянами», – пояснює. «Звісно, хочеться приїхати на Закарпаття, але це ми можемо собі дозволити тільки двічі на рік – узимку та влітку. Іноділише влітку, але протягом тих 14 років, що ми живемо в Німеччині, я намагаюся приїхати на травневі свята, щоб побачитися з однокласниками. У нас дуже гарна традиція щороку зустрічатися саме в перших числах цього місяця. Ще відвідуємо родичів дружини. В іншому нам дуже зручнов Німеччині. Можливо, колись, під старість, захочеться прожити останні декілька років на Закарпатті…» – роздумує Горний.

Марія КЕСЛЕР