Золтан Жофчак: життя довжиною у вічність

Неординарна постать, людина-легенда, фізик і лірик – таким запам’ятали ужгородці Золтана Жофчака. Він – приклад для сучасників, як можна досягти вершин власними моральними чеснотами, залишаючись людиною мудрою і простою.

Кожен, хто був знайомий із Золтаном Жофчаком, казав по його смерті, що пішла ціла епоха… Бо його велич, моральна та інтелектуальна глибина – то величезна криниця, в яку кожна людина, що зустрілась із ним, могла заглянути, аби побачити себе саму в своїй сутності та глибинах. Він умів знайти підхід до кожного, розпалити ту іскру, яка зараз горить вічним вогнем у серцях тих, хто його знав. Бо дійсно, як співається у пісні: «А те, чи праве наше діло, – те скажуть люди, скаже час».

Закоханий у пісню, Золтан Золтанович здобув за життя багато нагород і почесних звань – від заслуженого вчителя України до почесного громадянина Ужгорода. Але найбільший його здобуток – це його учні. Адже саме їм він присвятив 60 років свого життя. Для них він назавжди залишиться насамперед Людиною, а вже потім мудрим учителем, наставником, авторитетом.

Шкода, що мине час – і все, що люди тепер говорять про Золтана Жофчака, втратиться. А всі ті спомини – сказані, написані – показували його з різних сторін. І тоді в нашій редакції виникла ідея, що було б цікаво зібрати статтю-спогад про цю велику людину, але таку, яку б «сформували» різні люди.

Вікторія Жофчак – дочка Золтана Золтановича

Мій батько Золтан Жофчак народився у селищі Середнє Ужгородського району. Там і пройшли його дитячі роки. Сім’я займалася виноградарством та виноробством. З дитинства мого батька полонила музика. Любов до мистецтва, любов до прекрасного прищепила йому мама, Ержибет Мункачі, яка була родом із Тячева. Вона грала у самодіяльному театрі, співала, любила шити і вишивати. Батько часто розповідав, що його мама шила на машинці «Зінгер» і співала угорські пісні: «А я тихенько слухав … і чарівні звуки пісні полонили моє серце і душу…»

Батько Золтана Золтановича наполягав, щоб син поїхав учитися. І за його ініціативою син у 1957 році закінчив Львівський педагогічний інститут за спеціальністю «фізика». Після закінчення навчання у цьому вузі він викладав фізику і математику в рідному Середньому та в інших селах Ужгородського району.

Мій батько розповідав, що у 6 років отримав від свого дідуся в подарунок акордеон… І це була для нього величезна подія, радість, яка стала поштовхом і визначила його майбутнє. Адже з дитинства він мріяв стати вчителем і музикантом. Він прагнув отримати музичну освіту. Тож у 1966 році закінчив музичне училище за спеціальністю «хорове диригування».

Майже все своє життя він пропрацював у загальноосвітній середній школі №2 учителем музики. Пригадую, він казав: «Музика може творити чудеса. Це мистецтво звуків, які можуть викликати надзвичайні емоції й почуття». Позитивно впливає на людину класична музика, яка сприяє концентрації уваги, заспокоює та розслаблює. Він цікавився викладанням музики і прагнув до того, щоб кожна дитина у школі знала нотну грамоту. Одного разу йому випала нагода поїхати до Угорщини (до міста Kecskemét), познайомитися з методикою Золтана Кодая для загальноосвітньої середньої школи. Щоліта у місті Kecskemét організовувалися семінари, на які приїздили вчителі із різних країн, щоб ознайомитися з методом релятивної сольмізації (сольфеджіо). Батько зацікавився цим методом і разом з іншими колегами-музикантами намагався адаптувати цей метод до навчального процесу своїх шкіл. Свого часу на базі другої школи проводилися постійні семінари для підвищення кваліфікації вчителів музики. Взагалі у другій школі майже кожен школяр грав на сопілці. Музиці виділялася дуже велика увага.

«У школі всі мали свої сопілки, вся школа вигравала на них. Для цього інструменту не завжди потрібні ноти, адже грає сама душа», – згадував батько.

Взагалі, говорячи про нього, варто сказати, що він був релігійною людиною, римо-католиком за віросповіданням. Щонеділі він разом із нами йшов до церкви. А на Різдво зі своїм шкільним хором «Едельвейс» давав концерти у римо-католицькій церкві святого Георгія та в Ужгородському греко-католицькому Кафедральному соборі. «Хто співає, той двічі молиться…» – казав батько.

Він дуже любив свій хор. Я часто думала про те, чому свій хор він назвав саме «Едельвейс»? Мабуть, тому, що едельвейс – одна з найулюбленіших його квіток. У мешканців Карпат ця квітка здавна була символом мужності та кохання. Ці риси були притаманні всім учасникам хорового колективу. Вони дуже любили співати, і для них це було не просто захопленням. До репетицій вони ставилися відповідально і серйозно. Вони жили хором і присвячували йому багато свого вільного часу.

Хоровий колектив дуже багато гастролював. Їздили до Києва, німецького Дармштадта і Бремена, до австрійського Лінца, до угорського Будапешта… На всіх фестивалях посідали призові місця, ставали лауреатами. У 1984-му році хору присвоєно звання зразкового, а в 1995 році – народного художнього колективу.

Батько дуже багато часу проводив у школі. Майже увесь час він займався своїм хором, навіть у свої вихідні. Школа, хор – це було його життям. Він був фанатом своєї справи.

Він прожив відносно довге і насичене життя завдяки тому, що займався тим у своєму житті, що любив. Майже все своє життя він присвятив педагогіці й музиці.

Він завжди посміхався… Я думаю, в цьому і полягав секрет його молодості.

Олександр Жофчак, син Золтана Золтановича

У дитинстві, я пам’ятаю, мій батько багато працював. Слово «робота» було ключовим для його життя. Він працював із багатьма хорами – наприклад, із хором у селищі Середнє Ужгородського району, куди доїжджав на автобусі два рази на тиждень, хором державного підприємства «Стеатит» у місті Перечин, ансамблем «Шовкова Косиця» Ужгородського державного університету, чи зразковим учнівським хором «Едельвейс». Повертався з роботи він пізно, коли я вже давно спав. Він був для мене прикладом відданої роботи та невтомного розвитку, самовдосконалення та зосередженості на меті й досягненні цієї мети. Я пам’ятаю, що він неодноразово їздив у Прибалтику на великі національні фестивалі та в Угорщину – на міжнародні семінари по методиці викладання Золтана Кодая. Результатом такої роботи була втілена ідея омріяного ним авторського навчально-виховного комплексу, котрий об’єднав школу та дитячий садок із поглибленим вивченням музики та окремих предметів, директором якого він був. З ранку і до вечора він проводив бурхливу діяльність, працювало багато гуртків, давалися різноманітні концерти та виступи, відкриті уроки…

Ярослав Кирлик, директор ужгородської спеціалізованої ЗОШ I-IIIст. №2 із поглибленим вивченням окремих предметів.

Із Золтаном Золтановичем я був знайомий заочно, ще будучи студентом. На другому курсі я писав реферат із новітніх методик вивчення теорії музики. Тоді я познайомився з його книжками «ЗОВІЙО». Потім була курсова робота, на четвертому курсі, по цій темі.

А ось першу нашу зустріч я пригадую дуже добре. Це відбулося восени 1978 року. Тоді я вперше відвідав його хор і бачив його вживу. Він одразу справив на мене враження серйозної постаті. Він був високим мужчиною, інтелігентом з аристократичними манерами. Відчувалося, що це та категорія людей, які були створені для педагогіки.

Пізніше, коли ми познайомилися, з’ясувалося, що він – учитель фізики за основним фахом, а музика була для нього хобі. Утім, вона переважила усі інші професійні напрямки.

Його концепція, як керівника і вчителя від Бога, для мене завжди буде еталоном. Я добре ознайомився із педагогічною системою, яку запровадив Золтан Золтанович, і там була безцінна річ, яку я для себе взяв.

Педагоги працювали не тільки як педагоги. Є такий термін – граючий тренер. У рамках естетичного виховання, кожен учитель, окрім свого основного предмету, повинен був працювати із учнями і створювати творче середовище. Адже немає неталановитих дітей. Важливо знайти правильний підхід до дитини і виявити у ній той чи інший талант. Особливо, якщо вона сором’язлива, боїться сцени. Таким чином Золтан Золтанович придумав ляльковий театр. І це дійсно була геніальна ідея. Тому, що діти могли проявлятися на всі сто відсотків і при тому їх ніхто не бачив, вони були ізольовані від публіки. Глядачі бачили тільки їхнього героя, їхню ляльку.

Він був вимогливим до себе і до інших. Жоден учитель у той час не мав можливості проводити тільки свої години і все. Потрібно було жити шкільним життям як єдиним організмом. Тому цей вогник, який він запалив, він до сих пір горить у тих людях, які присвятили себе педагогіці.

Я шкодую за одним – що Золтана Золтановича не вистачило для того, щоб він довів свою концепцію до логічного завершення. Звичайно, діамантом у короні нашого закладу був його улюблений хор «Едельвейс».

Взагалі, будь-яка справа рухається тоді, коли є людина, яка вірить у цю справу. І яка готова пожертвувати величезним обсягом свого часу для цієї справи. На жаль, таких людей стає дедалі менше. Тож шкода, що Золтан Золтанович не з нами. Але люди, які його пам’ятають, вдячні йому за те, що він розбудив у них ту іскру, яка стала мотивацією для їхніх персональних досягнень.

Йолана Мудра, учасниця юнацького ансамблю «Едельвейс»

Золтан Золтанович був для нас не просто учителем, не просто нашим художнім керівником, він був для нас духовним наставником. Я ніколи не чула за багато років, щоб він підвищив голос. Я ніколи не бачила, щоб він був злий. Він навчив нас найважливішого – порядності та людяності. Ми провели разом дуже багато часу. Адже разом їздили на концерти не тільки по всій Україні, але й по всьому СНГ та країнах Прибалтики.

Пригадую, як ми виступали у клубах. Було страшно холодно, люди сиділи закутані, а ми – в тоненьких сукнях. Але тільки-но ми почали співати, всі знімали шапки, хустки. Оплески були шалені.

Уявіть собі, був хор зі ста чоловік. А він усіх нас зібрав і відвіз потягом до Львова. І я тільки тепер задумуюся над тим, яку відповідальність брала на себе ця людина. Але й нам тоді на думку не спадало щось погане зробити, якось нашкодити. Ми слухали його з відкритим ротом і вчилися від нього.

У мене він досі перед очима. Ми стоїмо на сцені. А він виходить – високий, стрункий, розкішне чорне волосся, костюм із галстуком. Повертається до людей, кланяється, розвертається до нас і в залі – мертва тишина. Лунає наша пісня…

Пізніше, коли я закінчила школу, вступила до університету на вечірній. І хотіла, звичайно, працювати, але я не знала куди йти. І я йому це розповіла. Через тиждень він до мене підійшов і каже: «Йолана, я знайшов тобі роботу». І він пішов зі мною, домовився, і мене прийняли на мою першу в житті роботу. Тому для мене він – людина-легенда. Приклад того, як важливо насамперед бути Людиною.

Ольга Кішко, солістка юнацького ансамблю «Едельвейс»

Це була непересічна особистість. Зараз таких людей немає. Фізик і лірик, ентузіаст своєї справи. Людина, яку ніколи не цікавила матеріальна вигода.

Він міг організувати не тільки дітей своєї школи, але й з цілого міста. Знайти таланти, мов діаманти, і надати їм правильного огранювання. Це людина, яка була одержима своєю мрією. Я пригадую, як він мені акомпанував у Львові. Хоча тоді я виступала за першу школу. Тобто була конкуренція, але це була та людина, яка могла легко допомогти іншим.

Я співала в «Едельвейсі» не так довго. Потім він організував на базі університету «Шовкову косицю». Там співала я й мій майбутній чоловік.

Взагалі, спогадів, пов’язаних із хором, у нас безліч. Він нас вивозив на «Скалку». Ми там і проводили репетиції, й майже жили. Там був хор басів із хлопцями. І щоб їх навчити, це був просто колосальний труд. І яке треба було мати терпіння на те все. Тому це була надзвичайна людина.

Наталія Дяченко, учасниця першого складу юнацького ансамблю «Едельвейс» під керуванням Золтана Жофчака (1966-1968)

Часто, пишучи про «Едельвейс», я дякувала Золтану Золтановичу за пісенне свято нашої юності. Тепер же хочу наголосити на не менш важливому – це було свято дружби. І не тільки моєї дружби з нашою солісткою Олею Гошовською – на все життя (що, на невимовний жаль, виявилося для неї таким коротким). «Едельвейсівки» дружні досі, наші зустрічі веселі й гамірні, як колись (і ще донедавна – разом із Золтаном Золтановичем), і ми, як у тій пісні «в полоні у пісень», поки живі. Адже в юності набули потужного позитивного заряду співів і не менш вагомого досвіду дружнього спілкування – це дві складові доброї енергетики. Оцього, мабуть, не вистачає нинішній «закомп’ютеризованій» молоді.

Тому дуже радію повідомленню, що десь з’явився молодіжний хор чи ансамбль. А вони, на щастя, таки з’являються.

Неля Лазорчак, учасниця юнацького ансамбль «Едельвейс». Живе у Франції

Я виїхала досить швидко за кордон. Але те, що прищепив мені мій вчитель Золтан Золтанович, я пронесла крізь усе життя. Це любов до музики. Вже живучи у Франції, я співала і в церковному хорі. І навіть заробляла гроші співом. Але свого першого і найважливішого вчителя мого життя пам’ятатиму завжди. Він навчив мене розуміти музику, слухати її, і саме він першим знайшов у мене цей талант.

Марія Полянська, учасниця першого складу юнацького ансамблю «Едельвейс»

Він подарував дітям своє життя. Тепер таких педагогів немає. У мене дочка теж училася у другій школі. І вона теж співала у хорі Золтана Золтановича. Тобто у нас – це вже два покоління. А я знаю безліч сімей, де в його хорі співало по три покоління.

Він прищепив нам любов до пісні, до хору. Моя дочка могла сміливо після цієї студії вступати до музичного училища. І вона би вступила. Таких дітей там було дуже багато. Тобто вчили дуже добре.

Пригадую, як Золтан Золтанович постійно водив нас на різні концерти. На «Чарівну флейту» у Львові, на «Мрію» у Києві. Це зараз все всім доступно. А тоді це було щось особливе.

У той час, щоб організувати такий виїзд дітей зі школи, потрібно було не один поріг оббити. І він це зробив для нас, не для себе. Хто б це зараз хотів?

Він возив нас навіть на море. А коли вчилася моя дочка, то вони взагалі їздили в Італію, Німеччину. У той час це було неймовірно важко. Але йому це все вдавалося. Уявіть собі, взяти на себе відповідальність за цих дітей. У мене, наприклад, не вистачило б сміливості. За усе це йому низький уклін.

Я думаю, він був прикладом того, наскільки не важливо, що ти робиш у житті, важливо, як ти це робиш. Тому завжди можна поміняти професію і прямувати туди, куди ти хочеш. Прямувати за мрією…

Спогади записала Христина БІКЛЯН