Перший мер повоєнного Ужгорода Петро Сова про давнє минуле Закарпаття

11 липня цього року виповнюється 125-річниця від дня народження Петра Петровича Сови – першого післявоєнного мера і Почесного громадянина Ужгорода, відомого громадського і політичного діяча. Широкому колу читачів він більше відомий як письменник, краєзнавець, лінгвіст, природознавець, натомість поза увагою залишаються його історичні та археологічні студії, хоча і в цій царині він добився значних успіхів. Нижче про це більш докладніше.

У повоєнний період, протягом 1948 – 1960 років, П.Сова відкрив і обстежив ряд місцезнаходжень кам’яного віку як в Ужгороді, так і за його межами. У 1948 році на терасоподібній ділянці східної частини Замкової гори (147 м над рівнем моря) в межах саду, що прилягає до замку, на поверхні розораних лесоподібних суглинків краєзнавець зібрав кам’яні вироби, що складалися з відщепів, дископодібних нуклеусів, пластин, відщепів із підправкою країв, ударних площин. Восени 1959 року вони були показані для перевірки доктору історичних наук, відомому палеолітознавцю, співробітнику Інституту суспільних наук АН УРСР у м. Львові О.П.Чернишу. Він визнав їх палеолітичну належність, дав більш точне датування – пізньомустьєрські (50 – 35 тисяч років тому). Колекція цих знахідок складалася з 64 крем’яних виробів. Серед них, наприклад, 5 нуклеусів (частина каменя, від якого сколювали пластини для виготовлення знарядь праці), 6 пластин, скобель, відбійник, двобічно опрацьоване знаряддя. Сьогодні ця колекція знаходиться у фондах Закарпатського краєзнавчого музею. У науковій літературі місцезнаходження отримало назву Ужгород І.

Як відомо, в північно-західній частині Ужгорода південні відроги Карпат закінчуються горою Кальварія заввишки 189 м. Східна частина гори називається Дайбовецькою, вона круто обривається з боку вулиці Берчені. По Дайбовецькій терасі проходить вулиця Висока, де протягом 1955 – 1957 років йшло будівництво Закарпатської обласної станції юних туристів. На будівельному майданчику і біля нього у 1957 році П.Сова зафіксував близько 20 крем’яних виробів. До складу колекції ввійшли два нуклеуси, дископодібні пластини, відщепи, маловиразні уламки. За типологічним характером крем’яні вироби дайбовецької тераси відносяться до пізнього мустьє і пізнього палеоліту. У науковій літературі місцезнаходження отримало назву Ужгород VII.

У 1958 році краєзнавець відкрив місцезнаходження мустьєрського часу. Воно знаходилося на південний схід від Ужгорода, на південно-східній околиці Горян, на 20-метровій терасі р.Уж у районі кар’єру для добування каменю. На розчищеній поверхні зібрано нуклеуси (здебільшого дископодібні), відщепи, знаряддя з пісковика, кремнистого лупака. Серед знахідок – гостроконечники, скребла, скобелі. Переважна більшість із них належить до епохи мустьє. В археологічній літературі місцезнаходження отримало назву Ужгород ІІ.

У 1959 році П.Сова на південний схід від Ужгорода, на лівому березі річки Уж, на схилах Радванської гори, на ділянці, що має назву Палфієва гора, зібрав колекцію крем’яних виробів. Переважну більшість знахідок становили нуклеуси – багатогранні, дископодібні. Знаряддя праці репрезентовані скреблами, гостроконечниками, що виготовлені з крем’янистого пісковика, темного кремнію, рідше з роговика, кварциту, яшми, обсидіану. Певна кількість аморфних уламків, відщепів, дрібних лусок свідчить про місцеве виробництво. Крем’яні вироби з Радванської і Палфієвої гір були датовані пізнім мустьє (приблизно 50 – 40 тисяч років тому). Тут же було зафіксовано нуклеуси і знаряддя праці, що відносяться до пізнього палеоліту (приблизно 20 – 10 тисяч років тому). Сьогодні у науковій літературі це місцезнаходження відоме як Радванка І (Ужгород ІІІ). Крім цього, П.Сова відкрив місцезнаходження Кодубець в околицях Ужгорода і Оноківців. Зібрані тут матеріали датуються мустьєрською добою. Результати обстежень, інтерпретація знахідок кам’яної індустрії були оприлюднені краєзнавцем у фаховому, академічному виданні «Археологія» під назвою «Палеолітичні місцезнаходження в Ужгороді» (1964. – № 17. – С. 180 – 187).

За межами Ужгорода П.Сова обстежив ряд місцезнаходжень кам’яного віку. Так, у 1948 році ним на околиці Мукачева, на Чернечій горі, виявлено скупчення мустьєрських і виразних пізньопалеолітичних виробів з кременю і крем’янистого пісковика. На південний схід від міста, на Павловій горі, ще у 1906 році Т.Легоцьким зібрано пластини, скребачки, вістря, різці пізнього палеоліту. Стоянка додатково обстежувалася краєзнавцем.

У 1935 році чеський археолог і спелеолог Й.Скутіл відкрив стоянку кам’яного віку, що ввійшла в літературу під назвою Берегово І. Вона знаходилася за 3 км на схід від міста, праворуч від дороги Берегово – Хуст, на так званій Малій горі – південному мисоподібному виступі берегівського дрібногір’я. У 50-х роках додатково обстежувалася П.Совою. Зафіксовано матеріали пізнього палеоліту: нуклеуси, скребачки, різці.

При виїзді з Виноградова у бік Королева, на північно-східній околиці міста, на 25-метровій терасі правого берега Тиси у 1951 році дослідник зібрав колекцію кварцитових і крем’яних виробів мустьєрського часу: нуклеуси, відщепи, знаряддя праці, серед яких опуклі й увігнуті скребла, зубчасті і виїмчасті форми. У 1960 році П.Сова на південний схід від залізничної станції Хуст на вулканічному останці заввишки 40 – 50 м над заплавою знайшов мустьєрські вироби з кременю і крем’янистого пісковика. У науковій літературі цей пункт отримав назву Віселична гора.

У 1957 році краєзнавець у селі Гараздівка Берегівського району натрапив на скарб срібних імітацій тетрадрахм Філіпа ІІ Македонського (382 – 336 р. до н.е.), що містив більше сотні монет. Останні були одним із важливих елементів матеріальної культури носіїв латенської культури (V – I ст. до н.е.) і виявлені на поселеннях, могильниках, у скарбах і як поодинокі знахідки. Вони імітують македонські тетрадрахми IV – III ст. до н.е. або монети пеонійського короля Аудолена. На всіх зразках аверс опуклий, нерідко із зображенням бородатої чоловічої голови у лавровому вінку. Реверс монет завжди трохи увігнутий, на ньому зображений вершник із гілкою в руках. Окремі монети правильної округлої форми з чітким реалістичним зображенням на аверсі і реверсі. Трапляються зразки неправильної форми з грубим примітивним штампом і запливами за його межі. На багатьох з них є додаткове тавро, нанесене штампом – кружечки, розетки, трикутники, хрестики. Опис скарбу було подано в 1961 році у виданні Інституту археології Академії наук Словаччини. Трохи раніше там же вийшла і стаття П.Сови «Новые латенские находки в Закарпатье». Зокрема, в ній йшлося про поодинокі знахідки ювелірних виробів культового призначення носіїв латенської культури – кельтів. Наприклад, знайдені у 1952 році бронзові статуетки людини та кабанчика, які містилися у Малобийганському скарбі разом зі скляним і бронзовим браслетами. Аналогічні статуетки дикого кабанчика, виготовленого із золота, зафіксовано на західній околиці Мукачева на Галіш і Ловачці на початку ХХ ст., а глиняного – у 1984 році в селі Дийда Берегівського району на поселенні пізньолатенського часу (ІІ – І ст. до н.е.). Вважається, що ця тварина належала до тотемних тварин кельтських племен.

П. Сова в одній зі статей «Давні поселення в долині Ріки», датованої серпнем 1938 року, повідомив, що ним в околиці сіл Іза і Липча Хустського району натраплено на дві курганні групи. Пізніше їх віднесено до культури карпатських курганів. Таку назву вона отримала від поховальних пам’яток – курганних могильників у підгір’ях північно-східних Карпат. В окрему територіальну групу першої половини І тис. н.е. її виділив відомий український археолог М.Ю.Смішко. Картографування могильників і поселень культури показало, що вони розташовані на схід від річки Боржава, тобто у право- і лівобережній частинах Притиської рівнини – найбільш придатних для землеробства і скотарства землях у східній частині краю.

У 1937 році в Ужгороді П.Сова відкрив й одне зі слов’янських поселень в урочищі Галаго, у кар’єрі цегельного заводу «Керамос». Результати обстеження, а також окремі знахідки з різних районів міста було опубліковано у невеликій книжці «Древній вік Ужгорода», що вийшла у 1943 році. Тут було подано опис знайдених артефактів і декілька світлин із Галагова. Крім великої кількості уламків, зафіксовано дві цілі посудини зі спаленими кістками – горщики-урни з товстими стінками, відігнутими назовні вінцями із косим зрізом і сферично випуклими боками. Їх виготовлено на гончарському крузі і орнаментовано хвилястими і горизонтальними лініями у верхній половині посудин. Тоді ж було виявлено намисто, скроневе кільце, два жорна. За визначенням спеціалістів Угорського національного музею, горщики належали давнім угорцям. Натомість, працівники Празького національного музею, всупереч своїм колегам, вважали ці посудини як такі, що належали слов’янам Х – ХІ ст.

У 1951 році вивчення поселення продовжив заступник директора Закарпатського краєзнавчого музею К.В.Бернякович, якому вдалося зафіксувати залишки житла напівземлянкового типу. В одному з його кутів знаходилося овальне в плані вогнище, обкладене каменями. Біля вогнища знайдено фрагменти посуду, пряслиця, уламок зернотерки, кістки тварин і залишки зашлакованої глиняної обмазки від жаровні. Ліпна кераміка представлена уламками з товстостінних горщиків і мисок. Посудини, виготовлені на гончарному крузі, двох типів: з округлими стінками і рідше з високо піднятими плічками і конусовидним тілом. Траплялися також покришки від горщиків і уламки сковорідок. Поселення в Галагові датується VII – IX ст.

Не можна не згадати і про участь П.Сови в дискусії про первісне місце розташування Ужгорода, викликаної відсутністю таких даних у писемних джерелах. Це привело до полеміки серед істориків ХІХ – ХХ ст. Так, К.Мейсарош вказував, що Ужгород розташовувався на місці сучасних Горян. Цієї ж думки дотримувався і Г.Стрипський. Натомість, І.Кондратович висловив думку про три місця розташування. На його погляд, коли угорці прийшли у Верхнє Потисся, місто знаходилося у районі злиття річок Уж і Лаборець у місцевості Дрягново. Після спустошення татарами земель Тисо-Дунайського басейну угорський король Бейла IV в середині ХІІІ ст. заснував нове місто в Горянах. На початку XIV ст. після передачі Ужанської долини аристократичному роду Другетів місто розбудовувалося на сучасній території. На противагу всім вищеназваним історикам, П.Сова у праці «Прошлое Ужгорода» (1937) висловив думку про те, що стародавній Ужгород знаходився там, де і тепер розташоване місто. Археологічні дослідження останніх десятиліть в основному підтвердили цю думку.

Павло ПЕНЯК