Запитання, які краяни бояться ставити вголос

Кожен із нас колись думав про речі, які незручно озвучувати на загал. Такі питання не ставлять на сесіях міських чи сільських рад, не пишуть у зверненнях і рідко обговорюють публічно. Не тому, що вони неважливі, а тому, що незручні. Люди бояться здатися слабкими, невдячними, скандальними або просто тими, хто любить нити.

Та саме ці запитання в багатьох іноді прокручуються в голові, коли вони стоять у черзі, рахують гроші до кінця місяця чи повертаються додому темною вулицею. «Карпатський об’єктив» зібрав ті, які найчастіше залишаються без голосу, але точно не без значення. А як не з’їдати при цьому себе живцем через внутрішні докори – у коментарях психолога.

Чому рішення ухвалюють без нас і чи можемо ми щось змінити

Суспільні питання хвилюють багатьох, але саме їх замовчує найбільше краян. Говорять уголос одиниці. Найчастіше такі питання стосуються місцевих проблем або взаємин між чиновниками та громадою.

Пані Марія з Тячівщини наголошує, що найбільше її непокоїть те, що різні громадські слухання проводяться без людей, зазвичай про ці заходи відомо лише наближеним до керівництва.

«Про роботу багато чиновників не звітують узагалі. Зараз зручно прикриватися війною. При цьому, куди йдуть гроші громади, знають тільки ті, хто їх використовує. Я не кажу, що обов’язково має бути корупційна складова в їхніх діях, але публічні звіти перед громадою необхідні. Також мене дуже непокоїть питання громадських слухань. Про них рідко коли повідомляється належно. Люди не приходять, бо не знають. А потім рішення ухвалює та меншість, яка присутня. Кажуть, що один у полі не воїн. Так, але один може згуртувати довкола себе цілу групу. Звісно, більшість краян пасивні. Їм усе одно, що відбувається. А мене болить, тому не можу мовчати. Накручую себе, і потім болить серце», – каже жінка.

Порада психолога

Тривога в такій ситуації – природна реакція на відчуття втрати контролю, вважає психологиня Ірина Гарнур із Хуста.

«Психіка не любить невизначеності, і коли немає зрозумілих відповідей, починає домальовувати найгірші сценарії. Важливо розділити всяке питання на два рівні: те, на що ви можете впливати, і те, що від вас не залежить.

Варто почати з конкретики. Замість загальних питань про те, куди поділися гроші, сформулюйте одне просте й вимірюване. Наприклад, який проєкт фінансували цього року і хто за нього відповідав. Навіть часткова відповідь знижує внутрішню напругу, бо повертає відчуття опори на факти, а не припущення.

Потрібно також обмежити постійне прокручування теми в голові. Якщо думки повертаються знову і знову, краще виділити для цього умовний час. Наприклад, 15 хвилин на день, коли ви читаєте документи або ставите запитання. Поза визначеним часом треба свідомо зупиняти себе фразою: «Я повернуся до цього пізніше». Це допомагає не жити в стані хронічної напруги.

І ще одна важлива порада: не залишайтеся з такими переживаннями наодинці. Обговорення з іншими мешканцями громади або участь у невеликій ініціативній групі зменшують відчуття ізольованості й безсилля. Завдяки обміну думками та спільним діям тривога поступається місцем реалістичному погляду на ситуацію», – запевняє спеціалістка.

Чи нормальним є страх залишитися самотнім

Серед тривог важливе місце займають і особисті питання, які стосуються внутрішніх переживань, віку, сімейного статусу… Василь із Мукачева овдовів у 25. У шлюбі прожив тільки три роки. Доньку виховував сам. Удруге одружився в 43, але стосунки не склалися, розлучився. Тепер найбільший страх чоловіка залишитися одному на схилі літ.

«Донька вже доросла, живе в Чехії. Я один… і мені 58. Ще трохи – і пенсіонер. Друзі є, але хочеться родинного затишку. Вибудовувати стосунки мені чомусь не вдається. Алкоголем не зловживаю, матеріально ні в чому не маю потреби, та все одно щастя не відчуваю. Гнітить якась внутрішня порожнеча. Мій найбільший страх – залишитися самому, коли стану зовсім немічним», – наголошує чоловік.

Порада психолога

«Страх залишитися самотнім – природна реакція психіки на потребу в близькості й підтримці. Він часто посилюється в періоди тиші, змін у житті або після втрат.

Проблема виникає тоді, коли цей страх змушує терпіти невідповідні стосунки або постійно тримає в тривозі.

Важливо не соромитися цього відчуття, не знецінювати його і чесно запитати себе: чого саме я боюся – самотності чи відсутності теплих зв’язків? Озвучений страх перестає керувати нами», – каже фахівчиня.

Чому я працюю і все одно ледве виживаю

Фінансові питання хвилюють чимало наших земляків. Гроші знецінюються, усе дорожчає, а зарплати залишаються незмінними. Вижити стає дедалі важче. Тож багато хто запитує себе, чи є таке важке матеріальне становище їхньою провиною.

Вероніка з Виноградова працює на двох роботах і при цьому ледве зводить кінці з кінцями. На плечах жінки літні батьки, хворий чоловік і двоє дітей…

«У дитинстві я думала, що коли почну працювати, зможу купити собі все, про що мрію. Та реальність виявилася зовсім іншою. Кручуся, як білка в колесі, з ранку до ночі… і все одно не розкошую. На жаль, навіть за кордон на заробітки поїхати не можу, бо змушена доглядати за старенькими батьками та лежачим чоловіком. Після інсульту він прикутий до ліжка вже другий рік. Діти ще не працюють. На них також витрати чималі. Тягну все сама. Із останніх сил. Працюю на двох роботах, а коштів і так не вистачає. Внутрішньо це допікає, але не скаржусь нікому. Усе одно ніхто не зрозуміє», – стверджує вона.

Порада психолога

«Це не особиста провина. Коли людина працює, але постійно ледве зводить кінці з кінцями, проблема зазвичай не в ній, а в умовах: низьких зарплатах, зростанні цін, нестабільних правилах і постійному напруженні.

Психіка в такій ситуації часто шукає винного – і найпростіше звинуватити себе. Це дає ілюзію контролю, але водночас виснажує та знижує самооцінку. Треба розділяти питання власної цінності як людини та фінансових труднощів. Ніхто не стає гіршим лише тому, що система не дає нормально жити. Корисно також перестати мовчки тягнути все на собі: треба говорити про втому, шукати підтримку та здійснювати маленькі кроки для поліпшення. І робити все це без самозвинувачень. Можливо, у чомусь допоможуть діти або батьки», – запевняє психологиня.

Загалом запитання, про які важко говорити, не зникають від мовчання. Вони накопичуються у вигляді тривоги, втоми й відчуття самотності. Але варто озвучити їх бодай перед найближчими – і стає зрозуміло: з цими думками живе не одна людина. Говорити про складне не означає скаржитися. Це спосіб повернути собі опору, гідність і відчуття, що ти не наодинці зі своїми страхами.

Марина АЛДОН