Історія танкіста 128 бригади, який отримав зірку Героя України посмертно

29 вересня Президент присвоїв звання Героїв України військовослужбовцям Збройних Сил України. Серед нагороджених і молодший сержант Дмитро Гранчар, котрому звання Героя присвоєно з приміткою “посмертно”.

В указах про нагороди не вказується військова частина й не описуються заслуги бійців. Однак автору цього матеріалу пощастило особисто знати Дмитра і його товаришів, тому ми можемо написати, за що саме отримана зірка Героя.

Дмитро Гранчар (позивний Дємон) служив командиром екіпажу танка у 128 гірсько-штурмовій бригаді, його обожнювали піхотинці й боявся ворог. У російських соцмережах навіть з’явилося оголошення про нагороду в 25 тисяч доларів “за голову Дємона”. Це був безстрашний боєць, котрий завжди рвався на штурм.

Дмитро загинув у жовтні 2022-го. Розповідаємо його історію.

У кожному бою антену танка Дємона прикрашав український прапор

Дмитро народився в 1982 році у місті Поті в Грузії. Його батько – болгарин, а мама росіянка. Після народження сина сім’я переїхала на Одещину (звідки родом батько). Саме тут Дмитро виріс, отримав освіту, працював на місцевому комунальному підприємстві електриком.

У 2015 році його мобілізували, а далі залишився в армії на контракті. Пройшов зону АТО (ООС), отримав статус учасника бойових дій. Хоча в жилах Дмитра не текла українська кров (сам він вважав себе болгарином), роки служби в ЗСУ показали, що це був справжній патріот України. У кожному бою антену танка Дємона прикрашав український прапор.

Черговий контракт Дмитра закінчувався в жовтні 2021 року, однак він продовжив його ще на рік. А через кілька місяців почалася повномасштабна війна.

Танковий підрозділ 128 бригади був задіяний у важких боях із перших днів вторгнення Росії. На третій день війни екіпаж Т-72, в якому Дємон був навідником гармати, зупиняв ворожу колону на Запорізькому напрямку й потрапив під вогонь ПТРК (протитанкового ракетного комплексу).

У танк влучили дві ракети, командир екіпажу (котрий одночасно був командиром танкової роти) отримав важке поранення. Дємон разом із механіком-водієм, незважаючи на контузії, під ворожим вогнем витягнули пораненого офіцера й передали евакуаційній групі, чим врятували йому життя.

Через п’ять днів після контузії Дємон знову вступив у бій уже як командир танка. Він супроводжував переміщення піхотного підрозділу поблизу села Мирне, побачив ворожу колону й одразу відкрив вогонь.

У результаті того бою прямими влучаннями були знищені російські БТР-80, МТЛБ (броньований гусеничний тягач), вантажівка УРАЛ із боєприпасами та російська піхота. Залишки ворога панічно втекли, не встигши відкрити зустрічний вогонь, танк і екіпаж Дємона залишилися неушкодженими.

Невдовзі після цього бою танк Дємона разом із піхотою здійснили рейд у тил ворога і вступили в бій із підрозділом росармії поблизу села Дорожнянка. Підсумок сутички – знищені ворожі БМП-3, МТЛБ та піхотинці.

На початку повномасштабної війни досвідчених командирів екіпажів, котрі пройшли реальні бойові дії, в танковому батальйоні були одиниці. Тому Дмитро Гранчар у перервах між боями навчав новачків правильно обирати позицію, маневрувати, застосовувати різні види маскування. Ці навчання врятували життя не одному бійцю.

“Дємон завжди керував боєм із люка, він був повністю безстрашним…”

У кінці літа минулого року 128 бригаду перекинули на інший напрямок – звільняти Херсонщину. Почалися кровопролитні атаки, а екіпажі танків були придані до гірсько-штурмових піхотних підрозділів. У першому ж штурмі був задіяний і Дємон.

Ось як описують той бій гірські штурмовики:

– Наш взвод підсилювали два танки, зокрема екіпаж Дємона. Вони працювали дуже філігранно – постійно рухалися, міняли позиції й чергували вогонь, який не припинявся навіть під час поповнення боєкомплекту. Прямо за посадкою, яку займали росіяни, починалася ґрунтова дорога, яка вела в село, по ній на допомогу ворогу рушила колона піхоти на бортовій техніці. Наш танк вгатив по ній осколково-фугасним снарядом, від одного цього пострілу там було мінус двадцять 200-ми й 300-ми. Під час бою танкісти спалили також російський БТР – вони працювали дуже ефективно.

У ході першого штурму вдалося вибити росіян тільки з частини посадки. Головний бій із подальшим звільненням села відбувся через два дні.

– Ми рвонули на ворожі позиції, опустивши мінні трали, щоб розмінувати проходи для піхоти, – згадує той бій механік-водій танка Віктор (позивний Буратіно). – Штурмовиків мала прикривати БМП, однак після кількох черг із автоматичної гармати механік отруївся пороховими газами й не зміг рушити. Тому піхотинці пішли за нашим танком.

Т-72 на ходу безперервно крив ворога вогнем із гармати й кулемета, а коли наблизився до позицій на сотню метрів, по ньому почали лупити з РПГ (ручного протитанкового гранатомета). Дємон висунувся з люка й керував боєм безпосередньо. Його могли дістати навіть із автомата, але він ніколи на це не зважав.

– Перед кожним боєм командир просив у піхотинців кілька гранатометів і клав біля себе в башті, – продовжує Віктор. – Під час того штурму, коли ми наблизилися до ворога метрів на 20, перша граната з РПГ влучила нам у лобову броню. Мене тільки трохи трусонуло, з’явився шум у вухах і все. Танк продовжив бій, хоча в нас залишилися тільки три снаряди – два кумулятивні і бронебійний. Ми розстріляли ними розрахунок ворожої ЗУ-шки (зенітної установки), яка працювала по наземних цілях. Через кілька секунд другий постріл із РПГ. Дємон встиг побачити гранатометника й крикнув мені: “Вліво!” В останню секунду я встиг різко повернути, завдяки чому влучення гранати було неважким – у нас тільки відмовила електроніка й частково заклинило гармату.

Танк доїхав до кінця посадки, випустив димову завісу й рвонув назад – на перезарядку боєкомплекту. Він летів на 7 швидкості й на одному з підвищень навіть підстрибнув у повітрі.

Навідник зумів на ходу розклинити гармату, під час перезарядки вона так пашіла жаром, що неможливо було торкнутися. Останні снаряди гармата не вистрілювала, а “випльовувала”. Але одразу після перезарядки Т-72 рвонув назад до посадки й продовжив бій, на ходу розстрілюючи ворожі позиції з гармати й кулемета. Це були дуже добрі укріплення і росіяни поводилися професійно.

Пізніше стало відомо, що проти штурмовиків 128 бригади стояла десантно-штурмова бригада з Уссурійська – регулярні частини росармії, які не збиралися відступати чи здаватися.

– Ми підійшли до позицій впритул, останні наші снаряди вгатили по них прямою наводкою з відстані десяти метрів, – каже Віктор. – А далі Дємон витягнув із башти гранатомет, шмальнув по ворожій траншеї згори й почав розстрілювати ворогів зі свого автомата. Коли вистріляв свої ріжки, ми з навідником подавали йому свої. Тільки після цього росіяни почали тікати, і наша піхота захопила їхні позиції…

Усі піхотинці обожнювали Дємона, за ним було як за бетонною стіною

Після перших штурмів бригада стрімко рухалася вперед, звільняючи один населений пункт за іншим. На підступах до одного із сіл танк підірвався на протитанковій міні й застряг. Однак Дємон з місця продовжував прикривати піхоту вогнем із гармати й кулемета, його підтримка допомогла швидше звільнити село.

На початку жовтня – новий штурм захопленого росіянами села.

– Ми взяли перший ворожий рубіж, наш навідник тоді поклав багато піхоти з гармати й кулемета, – згадує Віктор. – Він розстрілював ворогів упритул, я бачив, як після влучень із кулемета від росіян відлітали шматки тіла, а вони ще якийсь час намагалися відстрілюватися. Видно, були під дією якихось препаратів. Це виглядало як фільмі про зомбі. Наша піхота тоді взяла багатьох полонених. А при поверненні на перезарядку танк наїхав на “бутерброд” (кілька закопаних протитанкових мін, покладених одна на одну). Це був дуже потужний вибух, мене “вимкнуло”, я ледве зміг прийти до тями. Ми замаскували танк і дочекалися евакуації. Довкола було дуже багато російських мін, тому Дємон розвертав колони нашої техніки, щоб вони не наїхали на мінне поле.

Пошкоджений танк потрапив на ремонт – йому замінили обидві гусянки, поставили новий каток. Після важкої контузії у механіка-водія сильно впав зір.

– Нам треба було доїхати своїм ходом до підрозділу близько 20 кілометрів, але я практично нічого не бачив, – каже Віктор. – Тоді Дємон сказав: “Я буду твоїми очима, покажу дорогу”. І так ми поїхали. Дємон теж був сильно контужений, уже не вперше, але ніколи не звертався до медиків, завжди рвався в бій. Його дуже добре знав ворог.

Ми навіть знайшли у ворожих соцмережах оголошення про винагороду в 25 тисяч доларів за “голову Дємона” й періодично підтрунювали над ним. Він у відповідь сміявся й казав, що треба почекати, поки ціна виросте до мільйона.

Через чотири дні після ремонту при звільненні села Нова Кам’янка на Херсонщині танк Дємона був уражений із ПТРК. Ракета влучила в башту з боку командирського місця, Дмитро Гранчар загинув на місці.

– Дмитро з дитинства був відчайдушним, не міг всидіти на місці, – розповідає рідний брат Дємона Олексій. – ЗСУ стали для нього рідною стихією. Брату нечасто випадало приїжджати додому (навіть до повномасштабної війни), але він постійно був на зв’язку із рідними, дуже любив свого сина Артема. Ми спілкувалися з Дмитром щодня, востаннє – 6 жовтня. Брат сказав: “Я буду пару днів без зв’язку, ти не переживай, у мене все добре”. А наступного дня загинув.

Дмитра Гранчара поховали в рідному селі Теплиця на Одещині. По маршруту похоронного кортежу приспустили державні прапори, мешканці громади ставали навколішки.

– Я дуже добре пам’ятаю той штурм при звільненні Херсонщини, – згадує боєць гірсько-штурмового підрозділу Василь (позивний Буйвол). – Штурм почався невдало – “беха”, яка мала нас прикривати, не поїхала, і ми опинилися на відкритому полі перед добре укріпленими позиціями росіян. Вони розстрілювали нас прямою наводкою з кулеметів і гранатометів.

Ми залягли в траві й не могли підняти голови під шквалом ворожого вогню. І тоді на російські позиції рвонув танк Дємона. По танку лупили з гранатомета, а він із командиром, що висунувся з люка, летів напролом. Танк вибрався на російські траншеї й почав розстрілювати їх впритул із гармати й кулемета. Коли снаряди закінчилися, Дємон прямо з люка став стріляти у ворогів зі свого автомата, а далі махнув нам рукою й крикнув: “Вперед!” Тільки тоді ми змогли захопити ті траншеї.

Дємон переламав хід того штурму, російські десантники не витримали його напору й кинулися навтьоки, покидавши зброю. Усі піхотинці обожнювали Дємона, для нього не існувало небезпеки. Ми знали, що він прикриє нас за будь-яких обставин, за ним було як за бетонною стіною.

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади,

спеціально для УП. Життя