Закарпатка з однією рукою шиє ляльки, аби допомогти переселенцям

Наталія Горват народилася звичною дівчинкою і була довгоочікуваною дитиною. Вона мріяла стати балериною. Маленькою співала, танцювала, уявляла себе на сцені. Але у сьомому класі отримала травму ноги. Хоч кістки зрослися добре, лікарі порадили не давати на ноги навантаження. Спочатку дівчина впала у відчай, а згодом заспокоїлась і обрала іншу стежку. Вона навчилася шити і вирішила, що буде модельєром. Та й цій мрії не судилося втілитися в життя. Так сталося, що дівчина втратила руку. Проте нині 26-річна закарпатка, незважаючи на відсутність кисті, усе ж працює, заробляє гроші, допомагає іншим. Як вона знайшла в собі сили? Як не зламалася? Чим займається і як уявляє своє майбутнє? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

У 18 років мало не загинула

Наталія завжди була активною. Можливо, аж занадто. Саме свою непосидючість вона і вважає причиною своїх проблем.

«Я лазила по древах, грала у футбол, танцювала, билася з хлопцями. Батьки мали зі мною проблеми, але все вибачали, бо я у них єдина дитина. Мама народила мене у 32 роки. Довго не могла завагітніти. Мені дозволяли все, купували, що хотіла, – розповідає дівчина «Карпатському об’єктиву» – Якось, бігаючи на вулиці, впала і зламала ногу. Перелом був важким, але кістка швидко зрослася, та після цього мені порадили забути про танці. Вердикт лікарів став для мене тоді справжньою трагедією. Я багато плакала, особливо ночами, зовсім закинула навчання у школі і впала в депресію. Не хотілося абсолютно нічого. Відходила довго. Вчитися абсолютно не хотіла, про що зараз дуже шкодую. Вищу освіту не здобула, бо з такими оцінками це було неможливим. Самотужки навчилася шити і цим заробляла на життя. Мені хотілося стати модельєром. Та згодом довелося розпрощатися і з цією мрією».

Аби себе більше вдосконалити, Наталя закінчила курси крою та шиття, потроху почала налагоджувати життя, як сталося несподіване.

«Я зустрічалася з хлопцем. Планували одружитись. Він був фанатом мотоциклів. Ми багато каталися з ним на шаленій швидкості. Та одного разу потрапили у аварію. Це було на Львівщині. Я мала 18 років, Денис – 21. Він, на жаль, загинув, а мені ампутували руку. Не всю, а саму кисть. Та це стало для мене великим ударом. Я втратила близьку людину і одночасно можливість самостійно себе обслуговувати. Довго однією рукою взагалі нічого не робила. Зараз маю біонічний протез, але вже навчилася все виконувати й без нього. Адаптація була довгою і складною. Чужа рука – все одно не своя. Найбільш важко було не так фізично, як психологічно. Я вважала себе калікою і два роки сиділа у батьків на шиї, нічого не роблячи. Потім занедужала мама і я зрозуміла, що так жити далі не можна, треба зібрати волю у свій єдиний кулак і діяти. Потроху всьому навчилася. Із мамою, слава Богу, все гаразд, вона одужала, хоч і не зраз. А я от знову взялася за шиття, щоб мати на столі не лише хліб, але ще й до хліба», – запевняє дівчина.

Про протез навіть друзі не всі знають

Зараз у Наталії нові друзі, нове коло знайомих і більшість, у її маленькому рідному Хусті, навіть не здогадуються, через які круги пекла пройшла дівчина. Руку з протезом вона ховає, намагається не показувати, але й не комплексує через її несправність.

«Протез став частиною мене. Тепер він – моє тіло, моє продовження, – посміхається вона. – Коли познайомилася з Олегом, теперішнім коханим, дуже хвилювалася, що він мене відкине через ваду. Але ні. Прийняв, зрозумів, підтримав. Зараз він на війні, але коли повернеться, плануємо одружитися. Скоро обіцяв приїхати у відпустку, дуже його чекаю. У мене великі плани на майбутнє, деякі з них, на жаль, зіпсувала та ситуація в Україні, яку ми переживаємо зараз. Але ж це не триватиме вічно. Проблема в тому, що в людей тепер недостатньо коштів і перед тим, як щось купувати, вони двічі подумають, чи розлучатися з важко заробленими коштами, чи ні. Переважно купують продукти, навіть від одягу відмовляються. У майбутньому я дуже хочу відкрити майстерню ляльок, продавати їх у маленькій сувенірній крамничці, аби туристи мали з собою що повезти з нашого краю. Утім зараз і туристів фактично немає. Є переселенці. У більшості з них важка доля, вони не мають можливості знайти роботу, дехто залишився без даху над головою. З деякими дівчатами, які зараз живуть у нашому місті, я подружилася, ми постійно зустрічаємося, я намагаюся їх підтримати, чим можу. Шию на замовлення одяг, роблю ляльки, продаю їх через інтернет і на зароблені кошти купую тимчасово внутрішньо переміщеним продукти. Їм гірше, ніж мені. У мене є родина, люди, яких кохаю. А їхніх чоловіків, батьків чи навіть дітей убили. Вони втратили усе, на що збирали кошти роками. Неймовірно шкода стареньких, які найважче переживають це все».

За словами Наталі, навіть однією рукою можна робити добрі справи.

«Ми прийшли в цей світ, аби творити добро, а не бути паразитами. Кожен повинен залишити по собі слід. Я не художниця, хоча непогано малюю, не поетеса, не танцівниця. Але в мене є голова і вона думає, як я можу бути корисною людям. Кожен може щось робити. Для цього не треба витрачати цілий день – усього кілька годин. Цього достатньо, аби зігріти чиєсь серце», – запевняє Наталія Горват.

Надихнув Борис Джонсон

Зайнятися виготовленням саме ляльок дівчина вирішила нещодавно. Її надихнула в інтернеті лялька у вигляді Бориса Джонсона.

«Колишній прем’єр Великої Британії – людина просто неймовірна. Я шаленію від нього. Мені подобається в ньому все – від ходи ведмедика, до зачіски з розкуйовдженим волоссям. Він – великий друг нашої держави. Тож не захоплюватися ним, здається, просто неможливо, – розповідає хустянка. – Якось я побачила в інтернеті репортаж про жінку, що шиє кумедних качечок у вигляді Джонсона. Це мене просто запалило! Я ж знаю шити, завжди любила ляльки! Загорілася і приступила до роботи. Перші вироби виходили досить недолугими. Мені аж соромно за них. Але їх швидко розкупили. Для мене це було неабияким успіхом! Іграшковий британець припав до душі не лише дітям, але й дорослим».

Згодом Наталя почала не лише шити ляльки, але й збирати їх, робити з заготовок, одягати, перетворювати на справжніх красунь.

«Я почала замовляти через інтернет фурнітуру. Тобто можна купити окремо голову, очі, руки, ноги, тіло, пасма штучного волосся. Ляльки складаю так, як мені подобається. Потім починається найважливіше – їх потрібно причепурити. Тут уже вмикається мій дизайнерський хист. Це мені подобається робити найбільше. Спочатку одяг таких мізерних розмірів було важко шити, адже там потрібна ювелірна робота. А в мене стовідсотково діє лише одна рука. Та згодом призвичаїлась. Зараз усе виходить легко і гарно», – наголошує вона.

Спочатку Наталія Горват робить ескіз на папері, малює, який вигляд буде мати її лялька. Потім підбирає матеріали, з яких «ліпитиме» свою модель та її наряди і лише відтак починається справжня робота.

«Насправді усе – довгий процес. За день не можна зробити 10 ляльок. Над однією доводиться працювати близько тижня. Рекорд у мене був – три дні. Над однією є працювала аж два тижні. Це – ручна робота, тут не може бути конвеєра. Та я якщо маю замовлення на пошиття одягу для своїх клієнток, захоплення доводиться відкладати. Часом працюю тільки вночі, хоча б по декілька годин. Але зате яке задоволення, коли все готово!», – радіє закарпатка.

Вміє Наталя і в’язати ляльки, але нечасто це робить, бо така робота займає для неї аж надто багато часу. Найбільше прагне знайти постійних покупців, адже продати виріб складніше, ніж зробити його.

«Я нерідко дарую ляльки. Коли бачу, у когось загораються очі, а грошей немає, моє серце не витримує. Особливо, коли переді мною дитина. Діточок просто обожнюю. Ладна на все заради них. І чужих дітей для мене не буває. Найбільше шкода дітей-переселенців. Вони багато жахіть пережили, незважаючи на вік. Коли до мене в гості приходить такий малюк, дозволяю самому вибрати для себе подарунок. І дитина спершу навіть повірити не може, що це правда, що вона просто так може отримати від мене на згадку ляльку ручної роботи», – зізнається вона.

Також хустянка мріє навчитися робити порцелянові ляльки. Вони завжди викликали у неї захват.

«Це щось таке ніби стародавнє і в той же час сучасне. Зараз освоюю технології, експериментую, але на загал поки не готова винести свої перші роботи. Вони ще недосконалі. Але, переконана, у мене все вийде Я дуже наполеглива і легко вчуся», – каже дівчина.

У планах Наталії ще й виготовлення ляльок у вигляді світових лідерів, але поки що, як вона сама наголошує, потрібно вдосконалювати те, що вдається робити зараз добре.

Марина АЛДОН