Життя «до» та «після» вимушеного переселенця з Луганської області Олексія Дівенка

До війни Олексій Дівенок жив біля Сєвєродонецька у селі Воєводівка. Там він мав з братом власний бізнес по ремонту машин та от-от готувався вікрити невеличну ферму, навіть встиг прикупити 20 поросят. Та ніч 24 лютого змінила все! Зараз хлопець шукає хоч якусь роботу у Мукачеві, аби мати змогу утримувати дитину, вагітну дружину та батьків. Спеціально для “Карпатського об’єктиву” чоловік розповів власну історію у цій війні та про плани після її закінчення.

– Олексій, коли Ви евакуювалися з рідного міста?

– З Луганської області ми евакуювалися десь у квітні. Не наважувалися їхати відразу дуже далеко, думали пересидимо тут. Коли почалися легкі обстріли, ми були вдома. Потім люди почали сильно панікувати, роз’їжджатися хто куди, ми прийняли рішення, їхати в Рубіжне, брат з родиною і я зі своєю. Нам здавалося, що там будинки з підвалами, і так буде більш надійно. Там ми і просиділи наступні два тижні, заходили у квартиру тільки поїсти, як тільки починали стріляти, то знову бігли у підвал. Деякі люди взагалі жили у підвалах, але сидіти там постійно з 10-ти місячною дитиною і вагітною дружиною було також небезпечно, адже підвал є підвал. Та виходу ми не мали, прилітати почало у наші будинки, вони горіли, квартири горіли. Мій брат рятував бабусь, які сиділи замкнені у таких квартирах. Вони боялися відкривати, тому ми виламували двері і виносили їх з палаючих помешкань. Потім пропав газ, світло, не було чим годувати дитину, збирали сніг, топили, аби попити. І ми вирішили їхати з міста.

– Куди Ви поїхали?

– Так як наша машина була дуже понівечена, ми попросили сусідів, що їхали у Воєводівку, відвезти нас назад. Думали про те, якщо й будемо далі сидіти у підвалі та хоч матимемо свіжу воду, консервацію, овочі та можливість щось приготувати на вогні. Так ми просиділи ще півтори місяці, під постійними обстрілами, поки прилітати не почало прямо у двір. Від постійних вибухових хвиль, ми тільки встигали засувки на дверях міняти. Я бувало стояв і плечем підпирав двері, бо так бахкало, що дві двері навстіж відкривало. Дитину подушками обкладали, аби менше звуку було. Але я розумів, що так далі тривати не може, бо одного дня прилетить прямісінько в будинок. Хоча і евакуюватися було не менш небезпечно, через постійні обстріли колон. Та виходу не було і ми звернулися до військових. Вони сказали, що зранку наступного дня нас заберуть, попросили аби ми вийшли до дороги, десь 1, 5 кілометри. Виїжджали ми і сусіди. До нас під’їхали дві броньовані машини, на яких нас довезли спочатку до Сєвєродонецька, там було велике бомбосховище, а потім в Лисичанськ. Звідти на автобусі нас доправили до місця, де безпечно можна було сісти на потяг. Так ми поїхали у сторону Львова. Загалом в дорозі були десь дві доби, важка дорога, потяги переповнені, добре хоч для дитини місце виділили.

– Вдалося знайти житло у Львові?

– Так як ми приїхали вночі, то стояти в черзі на реєстрацію, з маленькою дитиною, ми вже просто не мали сил. Тому знайшли житло тільки на ніч, за 2000 тисячі гривень. Зранку, коли ми звернулися до волонтерів, то вони порадили нам їхати в Мукачево, адже тут і ціни на житло нижчі та й вірогідність знайти його більша.

– Коли Ви приїхали на Закарпаття?

– Ми на Закарпатті вже більше трьох місяців.

Спочатку жили у хостелам, потім по знайомим, навіть у церкві нас приютили, бо ніде не було місця. Зараз живемо у дачному будинку, на околиці міста. Вважаємо, що дуже нам пощастило, вдячні волонтерам, які допомагали у пошуку житла. Хоча воно також тимчасове, бо можуть приїхати власники, але зараз цей будинок просто якесь спасіння. Так як моя дружина от-от народить, то для нас дуже важливо мати дах над головою. Живемо тут з батьками, а от у брата мого не вийшло виїхати.

– Маєте зв’язок з братом?

– Так. Він після тривалого перебування під обстрілами у Рубіжному, переїхав з родиною, у більш спокійне місце – Нова Астрахань, до батьків дружини. Щодо нашого майна, то в будинок у Воєводівці було три “прильоти”. Те, що після них вціліло – розмародерили. Винесли все! А що не змогли, то просто розстріляли.

Брат приїздив туди, коли було тихо. Розповідав, що будинок пустий, одна пральна машина лишилася. Все забрали, навіть дитячі речі, кастрюлі, виделки, блендери, жіночий одяг. Гаражі повідкривали, забрали 3 тонни дизелю, машини у всіх в нашому селі, старі та нові. Багато чого спалено. В городах люди поховані! Я особисто цього не бачив, але десь показували відео, на якому я впізнав свій двір, там розпитували сусідів про захоронення. Дядя Вова, наш сусід, загинув під час однієї з атак. Шестеро людей, яких я особисто знав, загинули, хто в городі був, там прилетів снаряд, кого у дворі осколками вбило. Потім, коли зайшли росіяни, вони готували наступ на Сєвєродонецьк, то наказали усім місцевим негайно залишити свої будинки. Люди посеред ночі, під обстрілами, йшли 8 кілометрів до найближчого села. Сиділи 5 годин в окопі, одну мою сусідку, якій під 70 років було важко поранено. Три дні тому з братом зідзвонювався, то каже, що стріляють дуже сильно, в стороні Лисичанська і Сєвєродонецька, фосфорні бомби використовують.

– Багато людей не планують повертатися вже на Схід країни. Які у Вас плани?

– Ми тут молимося на нашу перемогу. Звісно дуже сильно хочеться додому. Останні 10 років важко працювали, аби щось мати. Взагалі, з братом займалися ремонтом машин та мотоциклів. Заощаджували, аби купити техніку для обробки землі і відкрити невеличку ферму. Тільки вдалося це зробити – почалася війна! Все пропало! Більше 20 поросят, трактори та комбайни. Але, коли ми зможемо повернутися, то будемо відбудовуватись, звісно. Там земля своя, рідна. Будемо починати все спочатку!

– У Мукачеві, наразі, яку роботу шукаєте?

– Як я вже казав, ми з братом ремонтували машини, тому у цьому напрямку спокійно можу працювати. Ще можу бути електрозварювальником. Водієм можу працювати, або в торгівлі. Головне, аби була можливість заробляти гроші та утримувати свою родину. Бо якщо чесно, поки, я не дуже тут адаптувався, аби зрозуміти, як мені діяти. Тому вдячний волонтерам, які підказують, куди звернутись, при потребі. Сподіваємось звісно, що вже зовсім скоро зможемо повернутись додому!

Ірина ГРАБКО