Ужгородець створює скульптури із бетону

Кожному хочеться мати гарне, облагороджене ошатне подвір’я. І додають затишку та краси не тільки зелені насадження та світильники, але й скульптури. Їх зараз продається багато. Проте більшість магазинних схожі між собою, навіть якісь дещо шаблонні… А що робити, якщо хочеться ексклюзиву?

Іван Раняк із Ужгорода знає – закотити рукави і створити оздобу власними силами. Саме бажання мати в саду унікальні скульптурки п’ять років тому спонукало чоловіка у вільний від роботи час зайнятися творчістю. Зараз він точно знає, що неможливого немає Адже якщо людина ставить перед собою ціль та впевнено йде до мети, то навчитись можна практично всьому у будь-якому віці.

Більше про своє захоплення та про те, як працювати творчо з бетоном майстер розповів «Карпатському об’єктиву».

Не було коштів на мрію

10 років тому Іван Раняк купив в Ужгороді будинок. Сам займався і ремонтом, і навіть сантехнікою.

«Ми з дружиною збирали кошти на житло 12 років. Багато в чому відмовляли собі, їздили на заробітки за кордон. Я й таксував, і працював на будівництві, і що тільки не робив. Тож коли з квартири перебралися у приватне помешкання, дуже раділи. Тут уже й діти мали де побігати, і якимось господарством можна було обзавестись, і сад закласти, і просто жінці полежати у траві й позасмагати. Загалом дуже хотілося мати затишок не тільки у домі, але й довкола нього. Дизайнера ми не замовляли, висадкою рослин займалася Катя, а я зробив мангал, альтанку… Та чогось нам обом не вистачало. Хотілося додати особливих штрихів. І ми розуміли, що потрібні для нашого повного щастя якісь цікаві скульптурки. Та коли побачили ціни на щось більш-менш цікаве, у нас обох із жінкою «відвисли щелепи». Катерина засмутилась, а я загорівся і втішив її, сказав, що зроблю декор для подвір’я сам і це нам обійдеться не в цілий статок, а в копійки», – зізнався чоловік «Карпатському об’єктиву».

Утім як саме реалізувати задум ужгородець поки не знав, хоча твердо вірив, що в нього усе вийде.

«Я почав шукати ідеї в інтернеті. Мене цікавили бюджетні варіанти. Так натрапив на скульптури з бетону. Знайшов фірму, яка вже давно такі виготовляє, але ділитись безкоштовно інформацією ніхто не хотів. Це було 8 років тому. Я поїхав на місце і заплатив, аби мені показали весь процес, як кажуть, від «а» до «я». Виявилося, що все нескладно, але потрібне певне обладнання, форми. Тож це мене трохи засмутило… бо на великі вкладення не розраховував. Повернувся додому і поділився хвилюваннями з братом. І він запропонував оригінальну ідею створення тих форм. Відтак я почав працювати з артбетоном. Це – дуже практичний матеріал, який передусім є екологічним і витривалим, який можна фарбувати для досягнення бажаного кольору і фактури. До складу цього матеріалу входять різні наповнювачі, вода, натуральний білий цемент та акриловий сополімер. Його можна перетворювати на справжні дива, використовуючи усілякі техніки. Між іншим, зараз уже в мережі навіть можна знайти майстер-класи, як із ним більш ефективно працювати», – зізнається він.

У кожного майстра свої техніки

Іван переконаний, що хоч працювати з цим артбетоном і не так легко, як може здатися, та із нього можна створювати неперевершені вироби.

«Перша скульптурка, яку я зробив – це був гриб. Не боровик, а яскравий великий мухомор. Ніжку відливав у звичайній каструлі, а шапку – у тазику. Потім ще довго чаклував, аби їх зліпити, відшліфувати, пофарбувати. Інші вироби вже вдавалися легше. Зробив дружині декілька різних кашпо для садових квітів, потім примітивного гномика і курчатко. Із часом виробилася своя техніка і власний стиль», – каже умілець.

Наразі в доробку майстра майже тисяча скульптур.

«За весь час чого тільки я не наліпив. Не маю тільки скульптур людей, а тварин створював різних. Це – і вовки, і ведмеді, і зайці, і їжаки, і навіть дракони, – зазначає ужгородець. – Найбільше, здається, ведмедиків. Вони – символ нашого гірського краю, господарі Карпат. А ще в нас чомусь полюбляють різних гномиків. Тож маю і гномики-кашпо, і як тримачі для світлодіодних світильників, і просто як окраса території кумедних маленьких красенів».

Із гумором Іван Раняк пригадує, як створював скульптурку жабеняти.

«У нас у саду є невелика штучна водойма. Я запустив туди карасів. А дружина захотіла оздобити її водяними ліліями та якимось скульптурами. Я пропонував їй зробити рибу, лелек, качок, але вона вперлась, що хоче жабу. Ідея мене щось не надто запалювала і я зробив двох черепах. Та Катя все одно не вгамовувалася. Довелося виконувати її забаганку. Та жабу жінка велику, а я зробив середню. Тож вона сказала, що то жабеня. Навіть ім’я дала – Беня. Згодом я наліпив їй тих жаб штук 10, деякі з них вона навіть продала, та Беня досі залишається для неї улюбленим. Не знаю, чому, але із усіх моїх робіт Катерина облюбувала собі саме його», – наголосив він.

Майстер стверджує, що хист до творчості в нього був завжди, але раніше не думав, що скульптура настільки його захопить.

«У шкільні роки я гарно малював, ліпив із пластиліну. Проте про освіту художника чи скульптора навіть не мріяв. Жили ми небагато, тож довелося з раннього віку іти працювати. А от зараз розкрив у собі прихований внутрішній потенціал і дуже тішуся, що маю можливість займатися улюбленою справою. Мені подобається давати життя бетону, перетворювати матеріал на щось незвичне», – розповідає пан Іван.

Улюбленою скульптурою закарпатця є крилатий дракон, яку він зробив для сина.

«Віктор дуже фанатів від фільму «Гра престолів». Багато хто його бачив. Там одна з головних героїнь Дейнеріс мала дракона Дрогона. Так син мріяв про такого ж, тільки щоб він був ще дитинчам. Нелегко мені давався той дракончик… Але Вітя від нього у захваті. І він прикрашає не подвір’я, а його кімнату», – зізнається майстер.

На перспективу у чоловіка багато планів, але не всі вони стосуються саме скульптур.

«Поки ми живі, завжди про щось мріємо, – стверджує Іван Раняк. – Дуже хочеться розширити доробок, створити нові роботи. Утім маю ще деякі бажання. У майбутньому планую зайнятися ще й різьбою по дереву. Трохи цьому навчив батько, а трохи – друг. Хочу спробувати. Задумів загалом багато. На жаль, на деякі банально бракує часу, бо в добі всього 24 години… Але, переконаний, що згодом усе вийде, до всього дійдуть руки… бо, як кажуть, ніщо не зупинить ідею, час якої настав».

Марина АЛДОН