Найбільший страх закарпатців – залишитися без грошей

У кожного з нас є побоювання. Ми не говоримо про них вголос, але всередині відчуваємо. Комусь лячно від павуків, комусь від висоти, а комусь від самотності. Не завжди страхи є фобіями, але завжди при думці про подразник, виникає почуття занепокоєння та тривога.

Тож що найбільше лякає краян? Чого бояться закарпатці? З’ясовував «Карпатський об’єктив».

Бояться самотності та війни

Спочатку звернемося з питанням про страхи до психолога, адже про хвилювання найчастіше розповідають наші земляки або священникам (під час сповіді), або психологам (на індивідуальних прийомах).

«Узагальнювати не можна, бо кожен випадок є індивідуальним. Зазвичай люди приходять із конкретною проблемою – важко налагодити контакт у колі рідних, колег, друзів, зрадив партнер або з’явилися панічні атаки. Утім дехто звертається і з фобіями. Наприклад, у жінки помер чоловік. У неї бізнес. Колись у юності вона потрапила в аварію і з того часу боїться сісти за кермо. Автомобіль вдома є, але водити більше немає кому. Отже, вихід у неї один – перебороти себе. Страх водіння автомобіля називається амаксофобією. Він, між іншим, є досить поширеним. Ми пропрацювали ситуацію і зараз вона їздить, як Шумахер. Зверталася також дівчина з офіофобією, панічно боялася плазунів, а живе в селі і в городі завжди натрапляє на вужів. Працювати з нею було важко, але фобію ми побороли. Інший випадок – у хлопчини була акрофобія, страх висоти, а працював він будівельником. Колись його батько у нього на очах упав із риштування і покалічився, хоч вижив. Ми з ним працювали досить довго, бо психологічна травма була дуже давньою, проте спільними зусиллями впорались», – розповідає «Карпатському об’єктиву» психологиня з Хуста Ірина Поган.

Що ж стосується страхів, то з ними краяни до фахівців не приходять, тримають у собі й про них спеціалістці стає відомо тільки з додаткових розмов під час вирішення інших проблем.

«Жінок найбільше непокоїть питання самотності, тобто вірогідність розлучення. Навіть після подружньої зради або побоїв вони воліють мовчки терпіти й накопичувати образи, тільки щоб не залишитися одній, щоб бути, як усі. Багатьох непокоїть і те, що люди скажуть, що оточення їх засудить за розрив стосунків. Молоді жінки і дівчата бояться так само залишитись наодинці, не вийти заміж, не народити дитину. Дехто ладний хапатися за першого зустрічного, аби тільки мати сім’ю. У чоловіків інші цінності. Вони бояться зради і більшість дружину, якщо вона пішла на такий крок, пробачити не можуть. Також хвилюються щодо того, що діти можуть бути не від них, дехто в глибині душі мріє зробити тест на батьківство, але при цьому виникає інший страх – через недовіру зруйнувати стосунки із партнерами», – наголошує пані Ірина.

Також, за її словами, багатьох краян лякає війна.

«Люди бояться, що обстріли можуть бути і в нас, непокояться за рідних, майно. Є страх мобілізації – у обох статей. Та одним із найбільших побоювань я усе ж назвала б страх закарпатців залишитися без грошей, без заощаджень, без прибутків. Підсвідомо це лякає практично всіх, – додає вона. – Матеріальна складова в головах людей є цілком логічною і природною, адже краяни непокояться за майбутнє дітей. Крім того, хоч наші земляки звикли надовго відлучатися з дому, їздити у далекі світи на заробітки, та власний дім для них – святе місце, фортеця».

На переконання психологині, економічні страхи домінують не тільки серед корінних закарпатців, але й серед ВПО.

Страх старості

Марії з Ужгорода 23. Вона успішна, молода, вродлива. Але побоювання у дівчини усе ж є.

«Дуже боюся стати негарною, – каже вона. – Не хочеться старіти. Дивлюсь на свою бабусю і на світлини її в молодості й думаю, що колись на мене теж таке чекає. Зморшки, в’яла шкіра, сиве волосся. Вона ще хоч завжди доглянута, фарбує локони, користується косметикою. А деякі жінки в її віці мають зовсім невтішний вигляд. На головах хустки, темний одяг, жодних засобів догляду… Тому хоч мені до старості й далеко, та я її боюся».

Крім того, дівчина не любить думати про смерть, бо такі роздуми в неї також викликають неприємні емоції.

«Колись це станеться. Усі ми приходимо, щоб піти. Але дуже моторошно, коли виникають ситуації, коли з’являються думки про смерть. І мені страшно не лише за себе, але й втратити рідних – маму, батька, бабусю, брата. Вперше відчула ці моторошні відчуття 5 років тому, коли від серцевого нападу прямо на моїх очах раптово помер дід. А загалом я смілива людина, жодних фобій не маю. Проте дискомфорт відчуваю від природних речей, які є неминучими», – запевняє Марія.

Страх захворіти та залишитись без дітей на схилі літ

У Любові з Мукачева є страхи, пов’язані зі здоров’ям.

«Зараз у нас усіх нелегкий період у житті. Мені 41 рік. Працюю, забезпечую дітей. Із чоловіком давно розлучилася. Він не допомагає і ніколи не допомагав, має іншу сім’ю. Мені ж на багато того, що б хотілося, коштів не вистачає. Молодший син – студент, навчання платне. Тому панічно боюся захворіти. Справа в тому, що лікування дуже дороге, а зайвих коштів не маю. Не розкошувала ніколи, кожна копійка щоразу давалася нелегко. Тому щодня молюся за мир у державі та за здоров’я себе і своїх дітей. Та й що казати… страшно залишитися без грошей», – зізнається жінка.

У закарпатки дві доньки-двійнята і син. Дівчатам по 20 років, хлопцю – 18. Тож інші її хвилювання пов’язані саме з ними.

«Інна та Іванна одразу після закінчення школи поїхали в Чехію. Мають там роботу, непогано влаштувалися. Одна з них торік вийшла заміж за чеха. У іншої весілля восени. Наречений закарпатець, але вже має чеське громадянство. Логічно, що додому жити доньки не повернуться. Я ж виїжджати не хочу. Ілля вчиться в Києві, вдома буває рідко. Тож я все частіше почала думати про одиноку старість. Якщо син захоче залишитися у столиці, змушена буду доживати віку одна. Тож мене ця думка страшенно непокоїть», – стверджує жінка.

Страх стати безпомічною та ошуканою

Хустянці пані Наталії 61 рік. Вона боїться за майбутнє дітей та втратити власні сили.

«У нас такий період невизначеності тепер, що не знаємо, що чекає завтра на дітей та онуків, яке у них майбутнє. Це найбільше зараз хвилює. Війна скоро не закінчиться, тож занепокоєння тільки наростає, – наголошує вона. – Крім того, коли захворів чоловік, завжди поруч була я. Підтримувала, допомагала, доглядала, масажувала, щоб не було пролежнів. Він два роки був лежачим, торік, на жаль, Йосипа не стало. – Тож мені страшно стати такою ж безпомічною. Не хочеться бути дітям тягарем, адже в них своє життя, вони й так заклопотані».

Якщо в молодості хустянка боялася втратити роботу, то тепер – що з її пенсійної картки вкрадуть кошти, або що стане жертвою шахраїв.

«Аферистів розвелося дуже багато. Тепер ще і в інтернеті. Вони крадуть гроші з телефонів, із карток. Колись грабували на вулиці, а тепер, щоб зістатися ні з чим навіть із дому виходити не потрібно. Також боюся здійснювати покупки онлайн, бо теж можуть ошукати, або підсунути неякісний товар. Є багато випадків, коли шахраї водили за ніс молодь. А що вже тоді про пенсіонерів казати. Я завжди консультуюся в таких справах із онукою, сама боюся щось замовляти, – зізнається пані Наталія».

Загалом, скільки людей – стільки й страхів, бо зазвичай побоювання особисті і випливають із багатьох чинників. Та, як кажуть психологи, визнати страх – це вже перший крок до того, щоб його побороти. Тож хочеться побажати краянам якомога менше хвилювань і негативних очікувань. Нехай у всіх усе буде добре.

Марина АЛДОН