Зламана доля чи більші перспективи? Чи справді закарпатки вивозять дітей

Учителі в місцевих школах усе частіше нарікають на те, що учнів дедалі стає менше, особливо у старших класах. Найбільше це стосується хлопців. До того, як 18-річним офіційно дозволили покидати межі держави, чимало матусь вивезли своїх юних синів у інші країни… Мами бояться мобілізації і дехто з них впродовж останніх років встиг відправити дітей до ЄС. Часто ці хлопці закінчують українські школи у дистанційному форматі, дехто паралельно здобуває освіту у місцевих учбових установах. Хтось потім вступає там до вишів, хтось іде працювати.

Як самі закарпатки пояснюють свою позицію? Що кажуть про тимчасову (а можливо і ні) еміграцію самі підлітки, які невільно опинилися до досягнення 18-річного віку у одній із держав ЄС? Це і з’ясовував «Карпатський об’єктив».

Образа на матір

Павло народився і виріс на Тячівщині. На початку повномасштабного вторгнення його мама з 12-річним братом виїхали до Німеччини, він залишився з батьком. Але згодом батьки розлучилися і пані Катерина вирішила забрати і старшого сина.

«У Марка вроджена вада. Я скористалася нагодою «змінити прописку», як біженка, аби дати дитині шанс на краще лікування і реабілітацію. Це – вимушений крок. Щоправда, за три роки ми допомогу досі так і не отримали. Та справа у іншому. Чоловік у мене веде не зовсім правильний спосіб життя, полюбляє оковиту. Поки мене не було, завів собі іншу. Дізнавшись, подала на розлучення. Тоді постало питання, що робити з Павлом. Залишати його з батьком більше не хотілося. На той момент син закінчив 9 клас і хотів вступати до спортивного коледжу. Я забрала його до Німеччини майже примусово. Там живу в непоганих умовах. За програмою допомоги біженцям мене взяли до хорошої родини. Останні два роки Павло вчився онлайн, але мотивація зникла повністю. Він ледве закінчив школу. Сину 18 і він ніде не вчиться, не працює, нарікає, що я зламала йому життя», – ділиться думками з «Карпатським об’єктивом» жінка.

Павло на діалог іде неохоче. У нього справді ні до чого немає бажання. Наголошує, що вчить мову і не знає, чим займеться у майбутньому, бо демотивововий.

«Я мав високі досягнення у спорті, планував стати якщо не чемпіоном, то хоча б тренером. Любив футбол, важку атлетику, щодня робив вправи на турніках. Після переїзду втратив бажання не тільки вчитися, але й чогось досягати в житті загалом. Я розумію, що мені тут нічого не світить. Мовою досконало не володію, коштів, аби оплачувати коледж немає. Батько, може б допоміг, але вважає, що я його зрікся, тож припинив спілкуватися зі мною. Краще б залишився з ним. Мобілізації не боявся, було страшно невідомості. І тут мене спіткала саме вона. На спорті поставив «хрест». Скоріш за все, піду працювати десь або на автомобільну мийку, або на будівництво. На кращу роботу навіть розраховувати не можу. У будь-якому разі, від матері планую з’їхати, бо вона зламала мені життя», – каже хлопець.

Його історія сумна, але повчальна. Адже благими намірами, як кажуть, іноді вимощена дорога до пекла… не в прямому значенні слова… а до пекла у стосунках між рідними.

Шанс отримати професію мрії

Данило із Мукачівщини до Чехії виїхав два роки тому. Теж разом із матір’ю. Вчився хлопчина добре і будував великі плани на майбутнє. До мети йде і зараз…

«У 2021 році чоловік втратив роботу. Його фірма не «пережила» ковідні карантини. Для нас це було шоком, але сам Василь не впав у відчай. Він зібрав речі і поїхав заробляти кошти нам на прожиття за кордон, – зізнається Галина, мама Данила. – У 2022 почалася війна. Донька на той час була студенткою УжНУ, син – школярем. Василь просив нас кидати все і їхати до нього. Рік вагалися. Коли Данік мав піти до 11 класу, вирішила усе ж пакувати валізи. Там він закінчив 11 і 12 класи. Мову опанував швидко і легко. Хоч йому важко було кидати друзів. Я ж непокоїлася за доньку, бо вона вже хотіла отримати диплом. Згодом Каріна теж виїхала, наразі працює у косметичній індустрії. Хоч не за фахом, але добре заробляє. Підготовка сина до вступу в університет була непростою і коштувала нам чималих коштів. У Чехії немає репетиторів, а він обрав творчу спеціальність, тож брав приватні уроки в одного дуже хорошого місцевого художника. У будь-якому разі, це були вкладення у власну дитину, тож я ні про що не шкодую. Наразі Данило навчається у Празі на архітектора і цілком задоволений життям», – наголошує жінка.

Сам хлопець зізнається, що хотів бути дизайнером, але передумав у останній момент і не шкодує.

«Для мене головне – творча самореалізація. Я хотів мати якісну європейську освіту, до цього готувався, про це мріяв. Вчився я старанно і вдома, і в Празі. Зараз теж маю гарні оцінки. Звісно, міг вступити до університету і в Україні, але тут уся моя родина і я знаю, що матиму хорошу базу, якісні знання і це мене мотивує. Сама чеська архітектура дуже цікава і я маю змогу подорожувати Європою, вивчати стилі у різних країнах, милуватися пам’ятками не завдяки інтернету, а вживу. Вдома б цього зробити не зміг і через брак коштів і через відсутність співпраці між учбовими установами, і через війну. Що виїхав – не шкодую. Принаймні, з хорошим багажем знань та дипломом завжди маю шанс повернутися у рідне Закарпаття. Головне, аби до того часу можна було вдома мати гідну оплату за свою працю», – запевняє Данило.

Юнак вдячний батькам за шанс на краще життя і впевнений, що буде чудовим фахівцем.

Що кажуть вчителі

Звичайно випадки виїзду за кордон старшокласників є, але вони не мають масового характеру. Школи працюють, як і раніше, а наповнюваність класів зовсім не катастрофічна.

«Багато хто каже, що учні втікають із місцевих шкіл до європейських. Я не бачу такої тенденції. У нас є випускники. Хоча в майбутньому станемо тільки гімназією і діти навчатимуться в нас із 1 по 9 клас. Зараз маємо ще набір до 10 класу. Але не було такого, щоб когось із учнів посеред семестру батьки забрали і виїхали за кордон. Маємо 30 класів і 717 учнів. Найбільше по 29-30 учнів у нас у середній ланці, а в молодших класах зараз може бути максимум 24 дітей. Середня наповнюваність 24 учні на клас і це – хороший показник. Маємо і близько 40 внутрішньо переміщених. Дехто тут проживає протягом певного періоду, а потім їде далі, а є й такі, що залишаються. Нікому не відмовляємо, хто бажає в нас вчитися», – каже директор Хустської СШ№1 Олександр Липчей.

Варто додати

Як бачимо, тотального виїзду дітей немає. Утім дехто справді їде у далекі світи… Жінки побоюються мобілізації 18-річних юнаків у майбутньому і намагаються завчасно вивезти їх.

«Усі ми різні. По-різному реагуємо на життя, на війну, на власних дітей та їхню долю. Хтось хоче залишитися вдома, а комусь хочеться спробувати дати путівку в життя дитині у Європі. Звісно повноцінно реалізувати себе на чужині зможе далеко не кожен підліток. Тож логічно, що були, є і будуть випадки образ на дорослих, як у ситуації із Павлом. Та в той же час завжди залишатимуться й ті, хто зможе із ситуації взяти найбільшу користь і прагнутиме досягати певних висот там, де живе, незалежно від локації, – стверджує ужгородська психологиня Тетяна Кедик. – Я не засуджую і не виправдовую нікого. Але, в будь-якому разі, перед тим, як змінювати дитині місце проживання, варто враховувати і її інтереси, адже йдеться про її подальшу долю. Одноосібно дорослим вирішувати за синів чи доньок, де їм жити, де навчатися, ким стати і що робити батьки, якими б вони хорошими і відповідальними не були, не мають морального права».

Звісно, кожна палиця має два кінці. Тож якщо в когось за кордоном справді кращі перспективи, то комусь, на жаль, нічого доброго «не світить». А випадки виїздів старшокласників у нашому краї є дійсно непоодинокими.

Марина АЛДОН