80 років тому розпочалося примусове вивезення угорців та німців Закарпаття

На теренах нашого краю цими днями вшановують пам’ять жертв сталінського терору. Як в маленьких селах, так і в містах Закарпатської області згадують трагічні події, які сталися 80 років тому. А на місці колишнього збірного табору в памʼять закарпатців, які стали жертвами сталінських репресій, вшанували у Свалявському меморіальному парку.

Наприкінці 1944 року із закінченням воєнних дій, подальшим просуванням фронту на захід і припиненням канонади до закарпатських угорців та представників німецької національності, які проживали в регіоні, не прийшли мир та спокій. Навпаки, на їхню долю випали ще важчі випробування. Відповідно до сповідуваного радянською владою принципу колективної провини, для десятків тисяч представників угорського та німецького етносів, що були проголошені ворожими націями, наслідком програної війни стали депортація, примусові та відбудовчі роботи (так звана «маленька робота»).

Радянська влада видала наказ: чоловічому населенню угорської та німецької національностей віком 18-50 років з’явитися 13 листопада до органів влади. Останнім днем постановки на облік оголошувалося 16 листопада, а ті, хто не виконав наказ, мали бути арештовані й віддані під військовий трибунал.

У деяких місцях навіть наголошували: якщо хтось із чоловіків не виконає наказ, то його сім’я буде переслідуваною. Представники нової влади давали різні пояснення: в одних селах людей збирали під приводом видачі посвідчень, а в інших поселеннях необхідність з’явитися пояснювали триденними відбудовчими роботами, або «маленькою роботою». Цей вислів став терміном і прижився в угорській мові як поняття, яким позначають заходи з депортації громадян угорської та німецької національності.

У різних місцях збору відбувалося сортування людей за етнічним принципом, а це дає підстави вважати, що основною причиною депортації були етнічні чистки. Тим, що називали себе русинами, українцями або словаками — оскільки національність встановлювали за власним зізнанням осіб, — або тим, хто вмів прочитати «Отче наш» по-русинськи чи по-словацьки, видавали посвідчення й відпускали додому.

Перша піша колона закарпатських чоловіків вирушила 18 листопада 1944 року до збірного табору в Сваляві. Полонені рухалися під наглядом озброєних конвоїрів, людям було заборонено покидати свої місця та шеренгу. Ночувати в дорозі доводилося в різних неопалюваних будівлях або просто неба у листопадові холоди, внаслідок чого багато хто прибув до Сваляви вже хворим. Становище погіршувалося тим, що в інтернованих радянські солдати конфіскували те взуття і верхній одяг, що було в хорошому стані. У Сваляві внаслідок нелюдських умов, голоду, епідемій та холоду смерть зібрала великий урожай серед репресованих. Полонених залучали до різних робіт: будівництво мостів, лісозаготівля та ін., що було характерне для всього часу перебування в полоні. Радянська влада бажала використати дармову робочу силу для відбудови імперії, що лежала після війни в руїнах. Тих, хто пережив перші випробування, голодних, змерзлих, зневажених, погнали далі через Ужоцький перевал до Старого або Нового Самбора, де їх «пакували» у вагони й відправляли в різні концтабори Радянського Союзу, звідки значна частина вже ніколи не повернулася.

Крім особистісних трагедій, такий значний масштаб репресій означав і означає суспільну травму й трагедію для закарпатських угорців, адже наслідки найбільшої хвилі масованої депортації до сьогодні відчуваються в темпах приросту народонаселення угорської громади. Через своє походження депортовані, які отримали покарання більші, ніж особи, що вчинили особливо тяжкі злочини, до сьогодні не реабілітовані.

Наталія ВАРОДІ