Про вівчарство на Закарпатті

Продуктом – візитівкою аграрного Закарпаття досі вважали вино. Останнім часом компанію йому складає овеча бринза. Її походженням з Рахівщини першою серед українських продуктів було зареєстровано в переліку тих, що мають географічне зазначення. Однак просування на всеукраїнський, а також закордонний ринки залежить не лише від формування бренда, а й, хоч як банально це звучить, від наявності продукту. Із цим останніми роками не все гаразд: чисельність поголів’я овець у Карпатському регіоні різко скоротилося. Над традиційним ремеслом горян нависла загроза зникнення.

Як дати йому вижити, забезпечивши не просто існування, а й розвиток, у Хустському районі замислилася не місцева влада, а самі вівчарі. Вони створили професійне об’єднання, давши йому назву «Традиційна бринза Хустщини».

Давнє під загрозою

«Дедалі зрозумілішим і очевидним ставало: та нелегка праця, яку вкладають вівчарі, не знаходить адекватної оцінки, — розповідає обраний на початку голова цього об’єднання Василь Продан. — Виробництво продукції вівчарства в тому вигляді, який складався роками, стало невигідним для самих виробників. Після припинення колгоспно-радгоспної системи, в якій вівчарство було на одному з перших місць, усі наступні роки галузь занепадала. Полонини спорожніли, і нині доводиться говорити про збереження вівчарства як виду господарювання.

Раніше мав на утриманні пів тисячі голів овець, тепер залишилося двісті. Не вистачає робочих рук, а самій моїй сім’ї, хоч допомагають і дружина, й зять, упоратися з величезною отарою неможливо. Люди старшого віку, які здавна вівчарили і совісно ставилися до цієї роботи, вже відійшли. А сучасній молоді то нецікаво, хіба одиницям. Ми з вівчарями розуміли, що з такими підходами йде до повного зникнення давнього ремесла».

За порадою досвідчених

Тож навесні 2017-го Василь Продан пішов на пораду до відомих у Хустському районі новаторів у сільськогосподарському виробництві й переробній галузі фермера Ореста Дель Соля і власника мінісироварні Петра Пригари. У Нижньому Селищі, де живуть, вони втілили в життя успішні проєкти і, природно, їхню думку цінують.

Саме за їхньою порадою й за сприяння було створено професійне об’єднання — асоціацію «Традиційна бринза Хустщини». А оскільки для успіху важливі менеджмент і збут, то ці обов’язки закріпили за Нижнім Селищем. Тут мають у цій справі багатий досвід, напрацювання. Завдяки асоціації вперше вівчарі відчули позитивні зрушення — вигода від вівчарства, його дохідність значно зросли.

Торік Василя Продана, якому за 50, у керівництві асоціацією замінив 28-річний Ярослав Дуля. Він із 12 років разом з батьком доглядає овець на полонинських угіддях; 18-річним завів власну отару.

«Колишні 120 гривень за кілограм сиру — то дуже мало, якщо враховувати роботу вівчарів у складних гірських умовах. Коли йде дощ або коли вовк заскочить в отару і треба його відганяти від овець — не спати цілу ніч, то спадає на думку спокійна робота в затишному кабінеті», — розповідає Ярослав Дуля. Але, зізнається, такі думки одразу відкидає, адже його ремесло — це успадкована від дідів справа, яка не має зникнути. Для цього, зауважує, вона має бути прибутковою. Тепер майже втричі більше надходжень, і це один із головних здобутків асоціації.

Не лише виробити, а й вигідно продати

Умілий менеджмент значно розширив географію продуктів, виготовлених із овечого сиру — бринзи й вурди. Ним займається Інна Пригара — молода й ініціативна випускниця економічного факультету Львівського національного університету. На її плечах — переробка сиру в бринзу й вурду, реклама і просування продуктів, а також їх реалізація і доставка споживачам. І бренд «Традиційна бринза Хустщини» сформувала саме вона.

«Продукт, виготовлений на полонинах, дається нелегко, тож він не може коштувати дешево, — розповідає Інна. — Лише тоді, коли він буде достатньо дорогим, вироблений там сир, похідні від нього бринза та вурда будуть вигідними, даватимуть прибуток».

Інна Пригара наголошує, що бринзу слід постачати покупцеві у належній упаковці, добре рекламувати. Особливо важливо доносити правдиву інформацію про продукт жителям регіонів за межами Карпат. Здебільшого вони або не знають, або мають викривлене уявлення про бринзу, і цей інформаційний вакуум потрібно заповнювати. Це й робить через особисті контакти, інтернет. Тепер серед покупців є й Київ, і Одеса, і Харків, і Дніпро та Запоріжжя.

Механізм співпраці вівчарів і реалізатора, яким працює Інна Пригара, простий. Вона викуповує від вівчарів за сталою ціною весь вироблений ними сир. Переробивши його на бринзу й упакувавши в маленькі баночки з важливою для споживачів інформацією, відправляє за різними адресами в Україні. Завдяки привабливій упаковці й грошовитим покупцям реалізаційна вартість продукту зростає втричі порівняно з початковою. Якщо спершу це було 120 гривень, то тепер — понад 300. Від цього виграють усі учасники виробничо-реалізаційного ланцюжка.

Кошти є й на розвиток

Реалізатор сиру забирає собі частину коштів, в яку входить фасування продукту, вартість баночок і послуги з менеджменту. Асоціація отримує ще частину коштів на фініші продажу.

«Нам у кінцевому підсумку виплачують ще частину коштів, і це значна сума. Ми ті кошти не забираємо, а використовуємо для розвитку. Це і видання буклетів, і проведення фестивалів, а якщо хтось захворів, то на лікування», — додає Ярослав Дуля.

Наймолодший член асоціації — Юрій Дувалка. Попри 23 роки, встиг придбати чотири сотні овець і кіз. Каже, що зі створенням об’єднання працювати стало вигідніше, з’явилися нові перспективи. Він і ще троє найнятих вівчарів утримують тварин на полонині Ягодична на висоті понад 700 метрів, за сезон виготовляють майже півтори тонни сиру.

«Велику увагу в асоціації приділяємо якості продукції, яка має бути високою,— стверджує Юрій Дувалка. — Тоді й покупці будуть задоволені, і постійний збут гарантований».

Парадокс карантинного періоду

Карантинні обмеження внесли істотні корективи у продаж бринзи. З одного боку, довелося скасувати фестиваль «Традиційна бринза Хустщини», який набув багатьох прихильників за попередні роки. З іншого, є такий парадокс, що продаж продуктів значно збільшився. Як стверджує Інна Пригара, вдавалося реалізовувати втричі більше продукції, ніж це було раніше, за звичайних умов. Підприємиця пояснює це особливими умовами життя в цей період: люди обмежувалися приготуванням їжі в домашніх умовах. Бринза — продукт, який дає змогу готувати на власних кухнях смачні страви в широкому асортименті. Саме в цей час бринза активно поїхала в супермаркети великих міст України, а також на приватні замовлення через пошту.

Нещодавно овець зігнали з полонини в долину. Але виробництво триває, адже зеленої трави тут удосталь. Попереду зимове утримання тварин, окоти вівцематок, підготовка до наступного сезону.

Василь БЕДЗІР, «Урядовий кур’єр»