Хустянин більш ніж 15 років будував мінізалізницю з електровозами

Мати вдома дитячу залізницю та ще й із потягом, що самостійно може рухатися рейками, – бажання чи не кожної дитини. Зараз, звісно, такі іграшки є у вільному доступі й придбати їх можна «не за всі гроші» світу. А колись таким подарунком ощасливлювали батьки далеко не кожну дитину.

Тож дехто уже в дорослому віці купував власним дітям подібні забавки, а хтось забував про мрію. А от хустянин Іван Богоста вирішив своїми руками збудувати собі залізницю з двома станціями та чотирма потягами. Ідею виношував більш ніж 10 років і більш ніж 15 років витратив на те, аби втілити її у життя. Більше про те, як чоловік облаштував своє локомотивне депо, – у матеріалі «Карпатського об’єктива».

Хотів працювати на залізниці – не взяли

Пан Іван живе неподалік залізниці і з маленького обожнював милуватися потягами. Його приваблювало в них практично все. Коли ж випадала радість кудись їхати поїздом, не міг натішитися від щастя.

«Одного разу я попросив батька і ми пішли знайомитися з машиністом. Він потиснув мені руку і я розплакався від щастя. Тоді мені було років 5. Звісно, просив дитячу залізницю, але ми жили небагато і мама не могла собі дозволити придбати мені таку забавку. Тоді почав міркувати над тим, що, коли виросту, стану залізничником. Після закінчення середньої школи пішов проситися на роботу провідником. Думав, поки вчитимусь на машиніста, трохи собі зароблю на життя і водночас зможу жити в русі, відчувати дорожню романтику. Але мені сказали, що то вакансія для жінок і не взяли. Це мене дуже засмутило і я вирішив вивчитися на токаря», – поділився хустянин думками з «Карпатським об’єктивом».

Але мрія про поїзди все одно нікуди не зникла… Тож винахідливий майстер вирішив побудувати собі потяг своїми руками…. Ну і рейки до нього, звісно ж.

«Я працював над своїм задумом довго. Маючи фахові знання, легко втілював у дійсність те, що потребувало обробітку металу… бо поїзди в мене залізні… але в той же час, аби привести все у рух, треба було знатися на електриці. Тому вирішив здобути ще одну освіту – електрика. Над першим головним вагоном (у якому в справжньому потязі сидить машиніст) працював 3 місяці. Інші 4 створив за пів року. Але мої зусилля були марними, бо запустити поїзд не вдалося. Тож місяців 4 я все переробляв. І нарешті сталося диво – електропоїзд зрушив із місця і здійснив свій перший рейс на моєму подвір’ї. Колія була досить довгою – метрів 15. Я зрозумів, що тепер зможу більш ефективно працювати над задумом і вирішив вдосконалити всю свою мінізалізницю», – наголосив він.

Найбільше надихав власний син

Після того, як перший потяг із чотирма вагонами нарешті почав працювати нормально, хустянин взявся за другий.

«Я перечитав багато спеціальної літератури про поїзди, вивчав кожну деталь, кожен механізм. Навіть купував на той час касети з відео про потяги. Потім, із появою інтернету, в мережі стало дуже зручно, неймовірно легко та швидко шукати інформацію… але в часи моєї молодості такого привілею не було. Тож із першими поїздами я допустив чимало ляпів, вони постійно ламалися і я постійно щось переробляв. Другий поїзд, який я зробив, був вантажним. Він складався вже з 9 вагонів. Залізницю ж я вирішив закільцювати і прокласти ще одну колію. Таким чином поїзди могли долати більшу відстань. Я тішився, мов дитина, коли милувався ними», – наголосив умілець.

Після цього пан Іван одружився і про дитячу мрію на декілька років довелося взагалі забути.

«Дружина від моїх поїздів не була у захваті. Я ж витрачав на них як час, так і чималі кошти. Адже не всі деталі робив сам, дещо замовляв і потім переробляв під власні потреби. Метал теж із неба не падав. Крім того, потрібна була і деревина для рейок… і маса інших недешевих дрібниць. Далі в нас народився син і ми почали зводити будинок. Я навіть декілька разів їздив на заробітки, аби швидше завершити будівництво, хоча багато що й робив своїми руками. Коли Максиму було 4 роки, він зацікавився також поїздами. Свою залізницю, між іншим, на той час я розібрав і переніс до майстерні, аби не заважала будівельникам. Тому вирішив побудувати для сина нову невелику колію, протяжністю 3 метри, аби ми з ним разом періодично тішились роботою наших «електричок», – зізнався Іван Богоста.

Згодом хлопчик почав просити батька про новий поїзд.

«Син став моїм головним ідейним натхненником. Він попросив мене зробити такий потяг, аби у вагонах уночі було світло, аби було депо і справжня станція, щоб вздовж колії стояли семафори і всередині вокзалу зал очікування був обладнаний лавицями та касою. У мене ніби відкрилося друге дихання. Хоч Наталка не надто раділа моєму хобі, але, коли мова йшла про зацікавленість Максима, уже не опиралася, не заперечувала і навіть підганяла мене в роботі. Сину тоді було років 8. Тим часом будинок був готовим і я міг знову поринути у свої творчі фантазії», – запевнив чоловік.

Відтак хустянин вирішив, що зробить ще не один, а два поїзди і вони будуть зовсім не такими, як попередні.

«Перше, над чим почав працювати, – це залізничний вокзал. Робив його з дерева. Меблі дружина сама обшивала тканиною, а на вікна шила штори. Працював над ним місяців 3. Потім зробив нове депо для локомотивів. Після цього взявся за семафори, які мали працювати від пульту керування. А лише відтак взявся за електропоїзд. Робив його довго. Постарався так, аби всередині вагонів були лавиці для пасажирів, аби були засклені вікна, щоб він нагадував справді реальний. Потім зробив і інший. Перші два поїзди вже мені не подобалися і я вирішив переробити докорінно і їх. Це зайняло море часу – років 4. Адже мав ще й заробляти, забезпечувати родину і улюбленим заняттям займався тільки у вільний час. Син уже й підріс, і став підлітком, і його очі все одно горіли від вигляду поїздів. У ньому я бачив себе! Уже разом із ним ми проклали на подвір’ї нову залізницю і насолоджувалися своєю забавкою», – зазначив пан Іван.

Зараз залізниця закарпатця складається із двох станцій, трьох пасажирських потягів і одного вантажного. Також він облаштував перони, встановив на них ліхтарні стовпи та дуже тішиться, що у вільний час може милуватися рухом своїх електричок разом із уже дорослим Максимом. Майстер мріє, що, коли син одружиться, бавитиметься з поїздами уже з онуками і майструватиме для них нові вагони, нові потяги та нові станції.

«Серйозних планів у мене на перспективу поки що немає. Зараз поки відпочиваю від творчого хобі. Уже декілька років займаюся тільки основною діяльністю і на локомотивах максимум, що роблю, це лагоджу тимчасові поломки. Запускаємо залізницю із сином декілька разів на рік, аби хоч трохи потішитись, порадіти, згадати його дитинство, а мою молодість. У нас із моїм винаходом пов’язано багато дуже теплих приємних спогадів. Єдине, що хочеться найбільше, аби колись наше хобі розділили онуки. Між іншим, Максим пішов моїми стопами і вчиться на електрика, але вміє і з металом, і з деревом працювати, і на всі руки майстер. Тож сином неймовірно пишаюся!» – запевнив хустянин.

Марина АЛДОН