Традиційна закарпатська вишивка вмирає на фоні модного захоплення

Оксана та Валерій Вовчики шиють народні костюми. Зазвичай це сценічний одяг. Але якщо б їх спитати, як їм спала на думку така ідея, вони не могли б сказати напевно. Просто дочка танцювала у «Джерельцях Карпат». І от дитячому колективу знадобилися нові сценічні костюми. Батьки взялися за цю роботу – і почалося…

Запрацювала «циганська пошта». Звістка про майстрів стала ширитися містом, Закарпаттям, Україною. Потім прийшли до них із ансамблю «Словенка» із смт Середнє, згодом завітав Закарпатський народний хор – реставрувати костюми. І закрутилося колесо щоденної праці. Починали шити вручну, й робота це була дуже копітка. Тільки три роки як перейшли на машинки.

А взагалі серед замовників мало таких, які знають, що саме вони хочуть. Це дуже рідкісні випадки. Щоправда, буває, принесуть старий костюм і просять пошити аналогічну річ. Тому доводиться все надолужувати власними знаннями.

Пані Оксана каже, що не дуже довіряє інтернету, там можуть викласти будь-що. Орієнтується на праці фольклористів, особливо старі видання. Зараз практично немає кого спитати серед людей, як ці костюми виглядали насправді. Ця генерація вже відійшла. А нова не знає або має тільки приблизне уявлення про автентичну вишивку.

Ще музеї – непогане джерело інформації, де можна наколупати знань, особливо в запасниках. Але там почали колекції збирати тільки після 1945-го, тобто є костюми десь початку минулого століття. А от із дев’ятнадятого практично нічого немає.

Подружжя Вовчиків робить сценічний одяг і для колективів із інших областей. І там така ж картина: майже все автентичне – забуте. Ну, ще з Франківщини, з Косова, буває наближеним до істини. Але якщо дивитися на вишивку на базарах, то там нитка нитку доганяє. Тільки аби спродалося, бо ж покупець хоче, аби ще й недорого вийшло в підсумку. Але колись у тих самих гуцульських вишивках на одному тільки рукаві могло поєднуватися кілька технік!

От зараз модна вишивка з маками. Але мало хто знає, що для наших предків це була невжиткова квітка, бо вона вважалася жалобною. Піон, лілея, гвоздика – так, вони побутували в різних інтерпретаціях.

Звичайно, нині існує комп’ютерна графіка, тому й будь-чого можна понавишивати. Але зазвичай вишиванки у магазинах – це просто декоративний одяг, який втратив свій символізм. Тому знання треба збирати буквально по крупинках. Коли закарпатському хору шили сценічний одяг, брали книжку одного науковця і з лупою роздивлялися візерунки, щоб їх відновити.

Одного разу завітав до Вовчиків народний колектив із угорського Дерцена. Дуже важко говорили українською. І, звісно, дуже переживали, щоб зробити відповідний костюм, але не за якимось там шаблоном. Прийшли зі своїм малюнком, фотографіями, дуже докладно розповіли, що їм треба. Спочатку замовили тільки дівочі костюми. Але коли прийшли, щоб пошити ще й чоловічі, вже з порога сказали: ми вам довіряємо, знаємо, що зробите добре!

Так само – із відомим хором ім. Верьовки. Звідти тільки телефонують: чи зможете такий от костюм пошити? В усьому іншому покладаються на ужгородських майстрів.

Цікаво було працювати з керівником ансамблю «Ужгород», якому виповнилося тридцять років. Віктор Шостак наголошував, що костюм має бути автентичним. Але він, до того ж, працює в музеї, тому багато чого підказав і сам родині Вовчиків.

Валерій та Оксана кажуть, що їм боляче, коли серед сучасних сценічних костюмів бачать дуже мало справжніх народних. Адже зазвичай ті, хто шиє такий одяг, розроблять одну вишивку, а потім поміняють колір і з легкістю приліплять до іншого регіону. А це неприпустимо! Та, на жаль, сьогодні на сцені хочуть, аби все виглядало якнайяскравішим. Таке враження, що автентика в Україні потроху відмирає. І це на фоні нібито тотального захоплення вишиванкою та всіма народними атрибутами.

Бо як воно буває? Прийдуть до них із якогось колективу, якому треба доукомплектувати одяг. Подивишся на той ширвжиток, і не розумієш: чи у кравців совість спить, чи вони справді не знають, як це робити? Видно, взагалі не мають поняття про конструювання і технологію народного костюма. А замовникам теж хочеться розплакатися за грошима, які витратили. Бо бачать, як такий костюм має виглядати насправді.

Щоправда, проблем у цій справі багато. Наприклад, із тканинами. «Ми ж їх не самі виробляємо, а мусимо брати те, що є в нас на ринку, – каже пані Оксана. – Але буває, що ці тканини не дуже якісні. І ти не знаєш, як вони себе поведуть. Тому не люблю, коли кажуть: ми принесемо свої. Бо їх треба підбирати дуже ретельно. У радянські часи тканина була не такою привабливою, але вона не линяла, фарби були добротнішими. Зараз гірше. Коли кроїли для німців брюки, поки їх пошили, у всіх були червоні та чорні руки», – сміється пані Оксана. Та й нитки вже не мають таку добру славу, як колись. Проте вони не настільки вигорають на сонці.

Багато колективів танцює та співає в одязі, пошитому родиною Вовчиків. Замовляли в них костюми і колективи зі Словаччини, Словенії, Канади, навіть один мексиканський ансамбль. З комп’ютерними програмами працює Валерій, а Оксана розробляє ескіз, на ній – уся підготовча робота. Але навіть із машинками ця робота надто копітка. Так, після вишивки треба добре почистити нитку, особливо, якщо це вишивання хрестиком, потім попрасувати тканину, і тільки після цього викроювати.

Звичайно, Вовчики бувають на концертах своїх замовників. І це справді прекрасне відчуття, коли бачиш, як навколо вишитого тобою костюма розгортається цілий сюжет!

Мар’яна Нейметі