Тиводар Чонтварі-Костка: художник тернистого і сонячного шляху

На перший погляд може здатися, що історію життя Тиводара Чонтварі-Костки ніби навмисне хтось придумав як драматичну притчу про тернистий шлях художника, який так і не знайшов своє місце під сонцем.

Тиводар Чонтварі-Костка належить до тієї когорти митців, які помирали бідними і всіма забутими, а після смерті були визнані геніальними.

Зараз він входить у десятку шедевральних художників, поряд із Леонардо да Вінчі. Його картини продають з аукціонів, перекуповують та викрадають, а також милуються ними у найбільших виставкових залах світу.

Мало хто знає, що дитячі та юнацькі роки митця пройшли на Закарпатті. Родина лікаря й аптекаря Ласло Костки, який походив зі збіднілої польської шляхти, поселилася в Середньому. Тиводар і троє його братів училися в Ужгородській гімназії. Згодом, отримавши фах фармацевта, майбутній художник їде до Будапешту. Спершу він відкрив аптеку і присвятив 10 років досягненню фінансової незалежності, а вже тоді вирушив на навчання у Мюнхен та Париж.

Він малює світ, ігноруючи загальноприйняті художні правила та насичуючи роботи власним уявленням всесвітнього змісту.

В 1895 році їде в подорож по Італії, щоб малювати пейзажі. Його надихала природа, пейзажі. Подорожував також по Греції, Північній Африці і Близькому Сходу.

У 1900 змінив своє прізвище Костка на псевдонім Чонтварі. Вже в 1907 і в 1910 відбулися його персональні виставки в Парижі, але вони не принесли йому визнання. Не отримали його картини визнання і в Угорщині, та й автор мав репутацію божевільного через дивакувату поведінку, аскетичний спосіб життя та схильність при спілкуванні впадати в пророчий тон.

Його роботи зустрічалися з насмішкою, а сам він вважався ексцентричним диваком та пацифістом. Він боровся з курінням, не вживав алкоголю, їв самі фрукти й овочі, займався релігійною філософією, що для оточуючих було достатньою підставою вважати його ненормальним і навіть шизофреніком. Таке ставлення до художника призвело до того, що багато його картин були втрачені, оскільки випадкові власники цих робіт не прагнули їх зберегти, а часом його полотна були вдруге використані для своїх робіт більш модними художниками, які писали поверх зображень Чонтварі.

Митець багато писав про ліванських кедрині. Казав, що якщо він стоїть в лісі і навколо нього багато інших дерев, тим не менш, він все одно самотній. Кедр нікому не заважає і ні від кого не залежить.

«Я, Тивадар Костка, в ім’я відновлення миру відмовився від своєї юності, – писав колись художник. – Коли я прийняв посвячення від невидимого духу, у мене було забезпечене становище, я жив в достатку і зручності. Але я покинув батьківщину, бо так було треба, заради того, щоб бачити її на схилі віку багатою і славною. Щоб досягти цієї мети, я багато років подорожував по Європі, Африці і Азії, хотів знайти передбачену мені істину і втілити її в живописі. Відчувши, що володію необхідною зброєю, я в 1907 році прибув до Парижа і встав один на один з мільйонами; один з плодами своєї праці, якими завдячую Всемогутньому. Я звернув на порох марнославство усього світу, в один день змусив Париж капітулювати і перевершив усіх, але десять мільйонів чоловік – не знищував, я тільки закликав їх до здорового глузду, не роблячи собі реклами, бо не дбав про пресу, що належить торгашам і скнарам, я пішов у високогір’я Лівану, щоб малювати там кедри».

Тож попри все він працював напружено й безперервно, поступово збільшуючи розміри полотен. З’являються дивні, ні на що не схожі твори – «Кастелламаре ді Стабія» 1902, «Стіна плачу в Єрусалимі»1904, «Великий Тарпатак у Татрах» 1904 – 1905, «Руїни грецького храму в Таораміні» 1904 – 1905, «Баальбек» 1906 – усього близько ста робіт за роки малярського подвижництва. Остання робота – «Кінна прогулянка біля моря» датується 1909 роком, хоча помер Чонтварі у 1919 році від артриту.

Основна творча спадщина Чонтварі, яку вдалося зберегти і передати через десятки років у музей, нині зберігається у Печі та Будапешті у Національній галереї. У деяких джерелах зазначається, що близько 25 робіт досі перебуває у приватних колекціях. А загалом після смерті художника його родичі розпродали полотна за мізерні гроші як сировину. Більшість картин люди купували, щоб накрити ними свої вози. Адже полотна були дуже громіздкими, вкритими товстим шаром олійних фарб, тож не пропускали вологу всередину воза під час дощу. До пензля Чонтварі зараховують понад 100 полотен та 25 малюнків.

Ймення Чонтварі відоме серед мистецтвознавців, хоча, попри визнану на сьогодні його геніальність як художника у світовій історії, через локальність, згадується він рідко. Чонтварі народився в один рік із Ван Гогом і так само, як і він, не був сприйнятим за життя. Перші полотна Чонтварі почав малювати, коли Ван Гог помер. У нього було містичне видіння, в якому Тиводар почув слова, що змусили його змінити своє життя: «Ти станеш найкращим у світі художником сонячного шляху, кращим за Рафаеля!» Тож майбутній угорський художник витратив чимало часу на підготовку, щоб одного прекрасного дня покинути всі справи, якими займався протягом життя, і у 41 рік розпочати малювати.

Феномен цього художника насправді дуже складний. Картини Костки Чонтварі можна розглядати тижнями і щоразу бачити для себе щось нове.

Це підтвердив і випадок, який стався одного разу з одним зі співробітників музею в Угорщині. У процесі розглядання картини Костки «Старий рибалка», написаної в 1902 році, чоловіку спало на думку прикласти до неї дзеркало. І тут він побачив, що картина ж на полотні не одна, а як мінімум – дві, тобто має подвійне дно! Спробуйте самі розділити полотно дзеркалом, і ви побачите з одного боку бога, який сидить у човні, на тлі мирного, можна сказати, райського пейзажу. З іншого боку картини можна розглянути самого диявола, який зображений на тлі бурхливих хвиль. На думку критиків, художник хотів показати цією картиною, що в кожній людині може бути і Бог і диявол.

Нині про цю неординарну особистість ужгородцям та гостям міста нагадує цікава міні-скульптурка, розміщена на перилах пішохідного моста.

Адже людина, яка прославила і наш край, Угорщину та увесь Карпатський регіон, заслуговує на те, аби її пам’ятати. Він згадав про наше місто одним рядком: «учився я не дуже, проте в Ужгороді був найкращим серед ковзанярів». Тож скульптор Михайло Колодко вирішив зобразити митця на ковзанах.

Розповідаючи про цю неймовірно талановиту та непересічну особистість, можна зробити тільки один висновок: полотна митця заговорили на весь світ після того, коли замовк їх творець. Він врешті-решт здобув перемогу в своїй поразці… І нехай навіть після смерті, але все ж зайняв гідне місце в історії мистецтва.

Христина БІКЛЯН