Танцювальні заробітки закарпатців у Китаї

Ми вже неодноразово публікували розповіді про тих українців, які, будучи незадоволені тутешнім життям, виїхали за кордон, щоб покращити своє матеріальне становище або ж знайти кохання.

З географічного погляду більшість наших співвітчизників їдуть в інші країни із західних областей. Напевно, на це впливає близькість кордонів. Сьогодні йтиметься про країну, до якої потрапляє мало українців. Країну, про яку багато з нас знає тільки її географічне положення, дуже модну сьогодні страву «суші» та бирки, присутні майже на всіх товарах: «Made in China». Так, це Китай. 

Нещодавно одна моя знайома ужгородка повернулася саме з Піднебесної. Поїхати в далеку країну її спонукало майбутнє весілля. «Так уже заведено в нас на Закарпатті, що воно має бути «пишним», – констатувала Крістіна.

Навчалася дівчина в Ужгородському коледжі культури та мистецтв на хореографічному відділенні. З самого початку мріяла про велику сцену, хороший колектив, високу зарплату. Але з плином часу зрозуміла, що в Україні, зокрема в рідному Ужгороді, такою професією просто неможливо заробити грошей на подальше життя. Перед нею були два шляхи: обрати нову професію або поїхати за кордон, де можна краще заробити. Крістіна пішла другим.

– Як потрапила в Піднебесну?

– Я почала розпитувати про роботу безпосередньо у своїх викладачів. Професіонали, які роками працюють у цій сфері, вже добре знають, де можна непогано влаштуватися. Просилася конкретно в Китай, тому що хотіла побачити цю країну. Потрапила в Сямінь, прибережне місто. З Ужгорода я була сама. Спочатку трохи хвилювалася. Насамперед підписала договір на півроку. В ньому оговорювалась оплата – в кінці кожного тижня, але за місяць стала сума – 500 американських доларів. У бік підвищення вона не змінювалася, а зменшуватися могла.

– З чим була пов’язана зміна зарплатні?

– Ми виконували сучасні та народні танці у вечірньому розважальному клубі. Це було більше схоже на театр. Кожного разу перед тим, як виходити на сцену, ми ретельно готувалися. Якщо, до прикладу, була неправильно укладена зачіска, одразу штрафували. А якщо вона, не дай Бог, розвалилася на сцені або вибилося пасмо волосся, знову штраф. Так само каралося будь-яке порушення хореографії, випадкове падіння елемента костюму, запізнення на роботу чи вихід до сцену. Особливо суворо стежили та штрафували за зв’язки з місцевими хлопцями. Хоча, чесно, наша дівчина на них і не «поведеться».

– Чи вистачало вам на проживання та чи була можливість заощадити?

– Квартиру нам оплачували згідно з контрактом, тож на житло ми не витрачалися. Умови були прийнятні. Не п’ятизірковий готель, але жити можна. Вартість обіду теж оговорена контрактом – нам за нього також не треба було платити. Але ми й самі купували собі харчі, тому що хотілося скуштувати різні страви. Особливо вражало різноманіття морепродуктів! Вони завжди були свіжі. Я спробувала з їжі все, що траплялося мені під час перебування в цій прекрасній країні. Як гарнір там переважно використовують рис, але, звісно, є й картопля.

Перша зарплатня була витрачена за лічені хвилини. По-перше, я ще не звикла до цін та до самих їхніх купюр. По-друге, хотілося всього й одраз переважно на всіляку техніку. Вона там коштує копійки, тому я привезла додому комп’ютери, планшети, телефони тощо. В мене дома зараз всі забезпечені своїм «компом», ще й на котяру вистачить. Про одяг я взагалі мовчу. Може, й Париж – законодавець моди, але Китай – це велетенський цех, який одягає весь світ! Там можна придбати вбрання будь-якого фасону та будь-якого кольору. Я двічі продовжувала свій контракт, кожного разу на півроку. Але врешті, коли довелося їхати додому, мені здалося, що я прожила тут ціле життя – стільки одягу в мене було! Заощаджених грошей теж привезла.

– А як ти ладнала з оточуючими? Чи вивчила мову?

– Перші тижні було важкувато. Вони так смішно говорять! Але потім моя веселість пропала, коли мала пояснювати щось людям. Наших там було мало, лише декілька чоловік із Росії, але вони переїздили з одного місця на інше. Тоді я почала прислуховуватися, за три місяці вже розуміла, що вони говорять, за півроку навчилася говорити сама. Через рік від мене можна було почути поганеньку, але китайську з українським акцентом. Усі жителі там дружелюбні, їм дуже подобалося, що я намагаюся вивчити їхню мову й у всьому мені допомагали.

– Чи плануєш ще повернутися в далеку країну?

– Я із задоволенням поїхала би туди знову. Погодилася б на будь-який термін, особливо якщо б потрапила в Сямінь. Дуже хочу повернутися, але, на жаль, так склалася життєва ситуація, що мені потрібно було додому, і вже навряд чи коли-небудь поїду. Але рада, що в моєму житті був такий досвід.

Отож можна зробити висновок, що наші люди ніде не пропадуть і пристосуються до будь-яких ситуацій.

Марія СЕРГІЄВА