Тяжка доля закарпатця в Іспанії

Ми розповімо вам історію хлопця, який попри свій молодий вік уже встиг побачити та зрозуміти реалії закордонного заробітчанського життя не тому, що хотів, а тому, що мусив.

Василь – виходець з маленького гірського села, де роботи взагалі не було, а єдина спільна доля чекала на всіх його мешканців в інших європейських країнах, навіть подеколи й заокеанських. Мати хлопця була дуже працьовитою жінкою, доглядала дітей, працювала на полі, щоб запастися продуктами на зимовий період – одним словом, була справжньою люблячою матір’ю. Свого батька Василь практично не знав, усе його життя він працював у Португалії, приїжджав додому раз на 2–3 роки.

З плином часу батько почав передавати родині дедалі менше коштів. Мати пов’язувала це з усім, тільки не з правдою: як виявилося, чоловік уже давно мав на чужині іншу сім’ю. На той час закарпатська родина ледве зводила кінці з кінцями, але жінка все-таки не вірила чуткам й надалі чекала свого чоловіка. Він наважився й приїхав востаннє до рідного села залагодити формальності та попрощатися з дітьми, адже вирішив назавжди залишитися в Португалії. Мати Василя не витримала такого удару – померла від інсульту. На цьому дитинство хлопця закінчилося: він мав стати головою родини, замінити одразу і батька, і матір своїм двом маленьким братам.

Хлопець кинув школу, навіть не закінчивши 9-й клас. Просився на роботу до своїх односільчан: допомагав по господарству, на полі, виконував будь-які завдання. Але за три роки такого існування все одно ледве утримував себе та братів, грошей заробляв дуже мало, хлопці часто недоїдали. Єдиною родичкою Василя були двоюрідна тітка, яка теж жила досить бідно. Хлопець вирішив поїхати на заробітки і попросив її доглянути за братами. Жінка погодилася допомогти племіннику, адже своїх дітей не мала.

Звісно, 18-річному юнакові важко було уявити інший великий світ, що ховається за межами рідного села, яке він ніколи не покидав. Сусід Василя багато років працював в Іспанії, тому вирушили в далекі краї разом одразу, як зробили хлопцю всі необхідні документи. Він був готовий важко працювати, але навіть не уявляв, що його чекає попереду.

На будівництві, куди влаштувався, були дуже суворі правила та заборони. Протягом майже 15-годинного робочого дня працівники мали тільки по 10–15 хвилин перерви, ще й постійно отримували штрафи через найменші приводи: використали більше матеріалів, ніж розраховано, обідали на дві хвилини довше чи працювали не так, як це подобалося головному. Василь намагався не зважати на це, адже гроші платили непогані.

Кожного місяця передавав більше половини зароблених коштів до рідного села. Час від часу дзвонив тітці та братикам, цікавився їхнім життям. Хлопець відчував себе відповідальним за долю малих і хотів, щоб вони мали кращу перспективу, ніж гарувати, як він.

Через рік такого трудового «рабства» Василь сильно захворів. Лікарі діагностували в нього запалення легень у складній формі – відмовляла одна з легень. Хлопця одразу звільнили з роботи без будь-яких додаткових виплат, навіть ніхто з тамтешніх «друзів» не приходив до нього в лікарню і не намагався допомогти. Для одужання Василю були потрібні чималі кошти, адже препарати виявилися дорогими, а страховки він не мав. Однак єдине, про що переживав Василь, були його брати, які знову залишаться самі.

У ті найгірші моменти життя хлопцю усміхнулася доля: у лікарні, де він лежав, працював лікар – виходець з України. Чоловік дізнався про свого земляка і вмовив керівництво медичного закладу зробити Василя учасником соціальної програми допомоги незахищеним верствам населення. Лікар сам займався лікуванням хлопця й через декілька місяців буквально витягнув його з того світу.

Після одужання та реабілітації Василь хотів повертатися додому, адже більше не міг працювати на будівництві. Іспанський лікар умовив його залишитися на кілька тижнів й подумати, де можна знайти іншу роботу. Василь з дитинства добре розбирався в електриці та різних електроприладах. Побачивши, як хлопець за кілька хвилин змінив у нього вдома розетки й полагодив мікрохвильову піч, лікар запропонував спробувати стати майстром за викликом.

Звісно, за таку роботу спочатку платили менше, але за допомогою свого нового друга Василь швидко знайшов постійну клієнтську базу і навіть подумав піти вчитися за фахом. Хлопець знав, що такий другий шанс у житті дається дуже рідко, тому потрібно використати його з розумом.

Яким би складним не було життя, ми всі прагнемо до його покращення й готові докладати максимум зусиль, не думаючи ні про сили, ні про здоров’я. На жаль, таке ставлення може відгукнутися погано. Тому варто не тільки зациклюватися на матеріальному, а й дослухатися до розуму… Життя в нас одне!

Вікторія КОПИНЕЦЬ