З України щороку емігрує критична кількість громадян. Чому?

Останнім часом багато експертів у сфері трудової міграції почали бити на сполох, позаяк Україна щороку втрачає сотні тисяч своїх громадян, які змушені їхати за кордон у пошуках роботи, адже знайти її вдома доволі проблематично.

Згідно з останніми даними, наша країна посідає четверте місце у світі за кількістю трудових мігрантів, а 6 мільйонів українців уже живуть за межами батьківщини. Варто зазначити: якщо декілька десятиліть тому громадяни України виїжджали за кордон для того, щоб заробити кошти на омріяне житло, машину, освіту дітей, то зараз їхня мета змінилася – більшість прагне залишитися в обраній країні на постійне місце проживання.

На цю тему ми поспілкувалися з Ольгою Поштак, головним спеціалістом зі зв’язків з громадськістю та ЗМІ ГУ ДМС України в Закарпатській області, яка розповіла, що за 2016 рік було оформлено й видано 976 дозволів щодо виїзду на постійне місце проживання за кордон. Основними країнами для еміграції громадян, які проживають на території Закарпаття, залишаються Угорщина – 805, США – 90, Ізраїль – 31, Чеська Республіка – 26, Німеччина – 13, Росія – 11.

Зокрема Ольга Поштак зауважила, що за останні три роки найбільше мешканців виїхало з Берегівського, Виноградівського, Ужгородського, Мукачівського, Тячівського районів, а також з міста Ужгорода.

Разом з тим зросла кількість українців, які оформили повернення на постійне місце проживання в Україну із-за кордону. Так, у 2016 році їх було 133, а за 2015-й – 68.

За п’ять місяців 2017 року до Державної міграційної служби України звернулися 359 громадян із клопотаннями щодо виїзду на постійне місце проживання за кордон. Оформили повернення на постійне проживання в Україну 50.

Варто зрозуміти, що реальні масштаби трудової міграції оцінити важко, позаяк більшість наших співвітчизників не відмовляються від громадянства України.

Так, Василь Іванович, який народився в одному із сіл Тячівщини, постійно їздив на заробітки й проводив удома лише по кілька тижнів на рік – таке життя було у всіх його односільчан.

«Я почав їздити «на роботу» ще зі своїм батьком у 60-х роках. У мене були молода дружина та дитина, яка постійно хворіла і потребувала спеціалізованого лікування, а в селі такі гроші я заробити не міг. Так, мої діти виросли без мене, адже той місяць, що я їх бачив, – це нічого. Я пропустив їхні перші кроки, слова, перші переживання, навіть весілля середньої доньки, бо з роботи не відпустили… Протягом майже 50 років я побував практично у всіх країнах світу, навіть в Австралії, США, Норвегії, Англії й думав, що, можливо, знайду місце, де моя родина почуватиметься комфортно. Одним із варіантів, що були мені найближчими, стала Німеччина. Я працював там багато років, отримав громадянство та планував перевезти туди всіх рідних, але не склалося – дружина померла, а сам я не уявляв свого життя в чужій країні. Тому поки міг, працював, побудував своїм дітям будинки, дав гроші на організацію бізнесу – всі вони тепер не мають потреби «жити на заробітках».

Зараз Василь Іванович – український пенсіонер, який ще все працює, але вже в себе вдома – відкрив у власному гаражі невеличкий магазин, а у вільний час ніколи не відмовиться посидіти з правнуками.

Переважна більшість трудових мігрантів виїжджає з сіл, але ця тенденція перекинулася й на міських жителів, адже чимало молодих людей з вищою освітою теж не бажають залишатися в Україні. Частина з них намагаються вступити до якогось закордонного вишу, до прикладу, в Польщі, Словаччині чи Угорщині. Це є доступним і реальним, варто тільки витратити трохи часу на вивчення мови. Другий варіант – після завершення освіти в одному з українських вузів приходить розуміння того, що за таку заробітну плату вижити на батьківщині нереально.

Наприклад, Андрій усе своє життя прожив у Мукачеві, але після завершення університету зрозумів, що на рідній землі не заробить на те, до чого прагне: житло, подорожі, забезпечений побут.

«Ще коли вчився в школі, почав розуміти, наскільки важко моїм батькам заробити гроші на все – на прості повсякденні речі. Тато працював на заводі в три зміни, мама – вихователем у дитячому садочку, та ще й удома підробляла репетиторством з англійської мови. Тому я знав, що після завершення вузу не залишуся в Україні, буду пробувати себе десь інде. Спочатку шукав роботу в сусідніх країнах і вже практично готовий був вирушати, але несподівано підвернулася інша можливість – мій друг запропонував поїхати з ним за однією з програм до Сполучених Штатів Америки. Не довго думаючи, я подав заявку, пройшов співбесіду й через короткий проміжок часу з візою на руках уже сидів у літаку. Так і почалося моє доросле життя. Звісно, було важко, бо робота виявилася не такою, як я собі уявляв, – не якийсь шикарний офіс у хмарочосі в центрі Нью-Йорка. Я був офіціантом в одному готелі, працював майже по 20 годин на добу. З першої заробітної платні купив подарунки батькам і навіть міг трохи відкласти. Через декілька місяців я вже познайомився з багатьма людьми, знайшов іншу роботу, поїхав відпочивати на Гаваї, одним словом, життя закрутилося».

Андрій уже майже 15 років живе в США, устиг отримати ще одну вищу освіту, хорошу та, головне, високо оплачувану роботу, придбати квартиру. Він постійно подорожує і вважає, що життя кожна людина творить сама, і не важливо, як це важко та скільки часу займе.

Тож поки наша держава не зміниться, не забезпечить своїх громадян відповідним рівнем життя, усі прагнутимуть виїхати за кордон задля кращого життя. Для більшості молодих українців професійна самореалізація та гідна заробітна плата є ключовими факторами у виборі жити «тут» чи «там».

Вікторія КОПИНЕЦЬ