Плата за безбідне життя – зруйнована доля дитини

Діти заробітчан… Про що ми думаємо, коли чуємо ці слова? Напевно, більшість уявить собі діток, покинутих та нікому не потрібних, які ростуть як в полі бур’яни. Певною мірою це так, але й не зовсім, адже практично в кожної такої дитини є любляча родина – бабусі, дідусі, тітки та дядьки, які готові допомогти.

Ми маємо усвідомити, що батькам залишити власну дитину не так просто і роблять вони це не з хорошого життя – обставини змушують вдаватися до таких дій. Кожна родина прагне забезпечити своїх нащадків, «щоб вони могли дозволити собі більше, ніж ми, і жили краще» – ось дивіз практично всіх заробітчан. Звісно, не менш важливим є будівництво будинку, облаштування житла та купівля різних «важливих» речей.

Історій таких є безліч і закінчення в них як хороші, так і погані, адже обраний дитиною, а в майбутньому й підлітком шлях не завжди вірний, а втримати його в рамках може не кожен.

Сьогодні ми розповімо вам історію Євгена, батьки якого теж змушені були поїхати на заробітки в далекі краї і залишити свою кровинку в рідному Закарпатті.

«Це рішення моїх батьків було вимушеним, ми не мали власної хати, жили у бабусі у малесенькій хатині на околиці села. Там всі спали в одній кімнаті, було тіснувато й умови були не дуже хороші. Ситуація стала критичною, коли мама завагітніла та народила сестру Анюту, і місця стало ще менше. Заробити в селі було досить важко, тато дуже старався, але були й такі дні, коли ми не мали що їсти. Тоді один батьків знайомий запропонував йому поїхати в Португалію на заробітки. Недовго думаючи, він поїхав, а через рік мамі теж знайшов там роботу», – розповідає Євген.

Так залишилися 7-річний Євген та 2-річна Анютка з бабусею, яка в них душі не чула, догоджала у всьому як могла. Вони не відчували недостачі любові чи уваги, єдине – батьки приїжджали вкрай рідко.

Життя стало кращим, батьки постійно передавали гроші, закордонну їжу та різні подарунки, а коли приїхали, то почали будівництво хати, в яку з часом мала переїхати вся родина.

Пройшли роки – діти підросли, Євген вже закінчив школу, а Анютка дуже добре вчилася, була улюбленицею вчителів. Батьки збудували гарний великий будинок, але попри це не залишали іноземної роботи та будували плани на майбутнє для своїх дітей там.

Після того як Євген закінчив школу, батьки дуже хотіли, щоб він вступив до якогось вузу в Лісабоні (Португалія), але хлопець був категоричним – якщо продовжувати навчання, то десь в Україні. Євген досить успішно склав іспити і вступив до одного з вузів Києва на факультет економіки та менеджменту.

Хлопець переїхав до столиці, поселився в гуртожитку, але столиця лякала його, адже все своє життя він практично не виїжджав за межі села. Уже через декілька тижнів Євген завів нових друзів, почав помаленьку освоюватись у великому місті. Нова атмосфера йому страшенно подобалася, хоча вчитися було дуже важко, адже знання сільської школи були недостатні. Попри це хлопець старався та перший рік навчання завершив з досить хорошим результатом.

Кожні два місяці Євген їздив у рідне село, навідував бабусю та сестру, але поступово став почуватися чужим. Усе йому було не так, по господарству поратись більше не було бажання, адже «в Києві так не прийнято, і що скажуть мої друзі». Євген потроху змінювався, сам того не усвідомлюючи… З часом поїздки додому були дедалі рідшими – тільки на Святий вечір та Великдень.

Так пройшли майже чотири роки навчання. На останньому курсі Євген вже вважав себе киянином і нікому не говорив, що він родом із закарпатського села. Саме в той час у хлопця з’явилися нові друзі, які змінили все його подальше життя.

«Я познайомився з Аліною через однокурсника, вона мені дуже сподобалася, я довгий час до неї залицявся, але вона була «неприступною фортецею». Ми часто разом гуляли з іншими нашими друзями, ходили по дорогих столичних клубах – я міг собі це дозволити, бо батьки справно щомісяця відсилали мені гроші, а я хизувався ними перед друзями. Мої «апетити» зростали з кожним тижнем, мені було все мало і мало, я постійно дзвонив батькам і просив надіслати ще. Але один плюс у цього всього був – Аліна звернула на мене увагу та погодилася зустрічатись. От тоді все і закрутилось… Я поринув у нове життя – нічне. Я став погано вчитися, не висипався та пропускав пари. Зрештою, мене виключили з вузу за декілька місяців до його закінчення – диплом я так і не отримав», – розповідає хлопець.

Євген не дуже страждав з цього приводу і, звісно, нічого не казав батькам. Навпаки, розповідав, що йому запропонували престижну роботу і вже незабаром почне сам заробляти. Батьки дуже ним пишались. З радощів вони вирішили купити Євгену квартиру в Києві та вислали велику суму коштів, адже довіряли сину.

Отримавши таку велику суму та перебуваючи під впливом коханої, Євген витратив гроші зовсім не на житло. Разом з Аліною вони поїхали відпочивати в теплі краї, Євген купив дівчині купу брендового одягу та прикрас. Кожного дня вони разом ходили по клубах, багато випивали та жили «повним» життям. Але гроші швидко закінчились…

Тут сталося несподіване: вперше за стільки років батьки приїхали до столиці подивитись на нову квартиру сина, хотіли зробити сюрприз. Після приїзду вони почали дзвонити Євгену, але він не відповідав, тому вирішили поїхати до його навчального закладу, адже він мав бути на парах. Так вони дізналися шокуючу новину – Євгена виключили ще минулого року перед захистом диплома бакалавра, а в магістратуру він навіть вступити не зміг. Нарешті Євген зателефонував батькам, і все виплило – і про навчання, і про квартиру, і про гроші… Батьки поїхали назад у Лісабон, повністю розчарувавшись у своєму синові, і вирішили: хай він тепер живе на ті кошти, що заробить сам.

Звісно ж, Аліна одразу залишила хлопця, в нього почалася жахлива депресія, що призвела до алкогольної залежності. І одного вечора, вкотре напившись, він поліз у бійку та поранив людину – чоловік через декілька днів помер в лікарні. Євгена заарештували і засудили до 14 років позбавлення волі – ось якою стала для нього плата за надмірну свободу.

Вікторія КОПИНЕЦЬ