Як живуть діти закарпатських заробітчан… Чи повним є життя без батьків?

Заробітчанство охоплює цілі покоління людей, які звикли до такого виду заробітку й не бачать іншого способу забезпечити сім’ю. Але від постійного перебування чоловіків за кордоном часто страждають їхні жінки й діти. Якщо в перших є можливість податися слідом і теж шукати «кращої долі» для родини, то в дітей вибору нема: їх залишають на бабусь та дідусів.

Батьки, які вимушено доручають догляд та виховання своїх дітей на рідних, в основному мають тільки хороші наміри, але трапляється по-різному. Таке життя й дорослішання в майбутньому призводять до великої прірви між батьками та дітьми, яку часто не вдається подолати.

Так, 19-річна Емілія, що живе в одному із сіл Хустщини, 80% свого дитинства провела без батьків, адже змалку її виховували бабуся з дідусем.

«Мої батьки поїхали на заробітки, коли мені не було навіть року. Я росла з дідусем та бабусею і постійно чекала, коли ж приїдуть мама й тато… Так минали місяці, я часто плакала і не розуміла, чому мене не люблять, чому залишили. Хоча бабуся й пояснювала, що батьки змушені працювати, щоб купувати мені гарні іграшки та речі. Це мене трохи заспокоювало. Батьки приїжджали раз на рік на декілька тижнів і привозили гору подарунків, яким я була безмежно рада. Але тільки до певного віку, потім цього всього стало замало…» – розповідає Емілія.

Коли дівчинка пішла до школи, то опинилася в колі таких самих дітей, як і вона, котрі жили без батьків, адже практично кожна родина в їхньому селі, як і в безлічі сусідніх, працювала в Чехії, Росії чи Португалії. Саме тоді й почалося заповнення грошима «безхмарного» дитинства: що б не забажала Емілія, батьки одразу все купували й пересилали до рідного села, не відмовляли єдиній дитині ні в чому.

«У мене завжди був найкрутіший одяг, телефони, кишенькові гроші, одним словом, могла купити все, що хотіла. Коли трохи підросла, десь із 13–14 років, почала сама їздити в місто і грошей витрачала ще більше. Бабусі й дідусю це все дуже не подобалося, вони завжди казали, що потрібно економити, бо не знати, що принесе завтрашній день. Але я була дитиною і нічого не розуміла», – каже Емілія.

У сім’ї почалися постійні сварки та непорозуміння, адже бабуся та дідусь усіма силами намагалися вгамувати апетити внучки, а вона не піддавалась. Одного дня сталася подія, яка перевернула все життя дівчинки, – її дідусь дуже сильно захворів і через короткий проміжок часу помер. Емілія важко переживала втрату, адже дідусь замінив їй батька, кожного дня допомагав з домашнім завданням, був освіченою людиною, понад 35 років пропрацював вчителем у школі й постійно намагався навчити внучку чогось нового.

Спочатку Емілія замкнулася в собі, але потім «хороші друзі» показали їй нове життя: вона кожного дня їздила в місто, ходила по кафе та ресторанах, усіх пригощала. Почалися експерименти із зовнішністю. Емілія робила «модні», як їй тоді здавалося, зачіски, макіяж, навіть декілька тату. Бабуся ж кожного дня плакала, нервувала, чекала її, а були й такі дні, коли дівчина не приходила ночувати. Батьки теж не знали, що робити, а можливості приїхати не мали. Але тут доля знову зіграла злий жарт з родиною Емілії: її батько отримав важку травму на будівництві й потрапив до реанімаційного відділення італійської лікарні.

«Чесно кажучи, я думала, що мене просто хочуть налякати і батькові травми не такі серйозні, але потім дізналася, що він лежить у комі. Так минуло декілька місяців, він почав потроху одужувати, однак процес ішов дуже повільно й результати були мінімальними. Через рік мама привезла батька в рідне село, але ні ходити, ні нормально говорити він не міг. За цей час мама витратила всі накопичені за роки кошти, і ми стали жити у великій скруті. Я була до цього взагалі не готова, дуже сварилася з бабусею та мамою. Але коли нарешті побачила тата, такого безпомічного й зовсім не схожого на колишнього себе, у мені ніби щось змінилося», – додала дівчина.

Усі дуже дивувалися, але Емілія стала шукати якийсь підробіток: то яйця на базарі продавала, то молоко, активно займалася домашнім господарством, що до цього ніколи не робила, вирощувала курей на продаж, допомагала чим могла.

Батько Емілії так і не оговтався від травми, але рідні у всьому підтримують один одного. Хоч і завдяки великим трагедіям, але ця сім’я стала дружньою, а фінансові питання відійшли на другий план. Минулого року Емілія вступила до університету й навчається на юриста. Вона впевнена, що зможе побудувати життя тут, на Закарпатті, і ніколи не залишить своїх дітей.

Вікторія КОПИНЕЦЬ