Прохачі знахабніли: циганка повернула пенсіонерці пожертву, бо та дала копійки

Прохачі – справжня проблема нашого часу. Куди не повернешся, всюди їх повно. На вулицях, дорогах, пішохідних мостах, на вокзалах, біля церков Закарпаття їх чи не щодня збільшується. Ні пройти ні проїхати.

Набридливо чіпляються до людей. З табличками, простягнутими руками, з консервними банками, скринями просять і просять. І це не тільки розхристані та замурзані циганчата, а й люди різних національностей, не лише малеча та підлітки, але й дорослі.

Збирають на ліки, церкву і IPhone7

Якщо колись можна було побачити сирітку чи ковдоша (інваліда) з протягнутою рукою, то тепер і жінку, і чоловіка. І не завжди з фізичними вадами. Причини різні: дитина хвора, сама хвора, треба гроші на операцію, на ліки, хліб, церкву, воїнам АТО, і так далі в тому ж дусі. Днями один львів’янин збирав у нашому краї на сучасний ґаджет, вартість якого 26 тисяч грн. Майже щодня можна побачити в обласному центрі чоловіка років 53 зі скринькою або картонною коробкою. Деколи вдає із себе німого. Він з Порошкова Перечинського району. На моє питання: «Нащо потрібні гроші?» здивовано, мовляв, а що тобі до того, відповідає: «Дітям, онукам на їду, одяг. Много їх маю». Повнява ромка при вході до поліклініки обласної лікарні говорить як мантру: «Не пожалійте беременній». Коли я запитала, нащо збирає гроші, обурилася: «Маю десять дітей, їсти їм треба дати, я сама, чоловік пішов воювати». Жінка не могла сказати, де і з ким чоловік воює.

Жебракувати простіше, ніж працювати

– Раніше я шкодувала і по можливості жертвувала. Але потім прохачів стала ігнорувати. По телебаченню подивилася декілька сюжетів про них. Журналісти розкусили і вивели на чисту воду багатьох таких хитромудрих неробів. Один молодик переодягнувся у бабцю і жебракував біля монастиря у столиці. Ні ганьби, ні совісті в таких людей нема, та й гріха не бояться. Я сама стала свідком багатьох ситуацій, у яких ці прохачі показали, що це бізнес ледарів, дармоїдів, нахаб. Тут на роботу щодня ходиш за дві тисячі на місяць, а вони, не працюючи, хочуть мати стільки ж за кілька днів. Кажуть, що нажебрати можуть по 150-500 гривень на день. Хіба за ці гроші не можна купити собі їсти? – обурюється 54-річна Валентина Семенівна з Ужгорода .

Французький вчений Людовік Полпана, вивчаючи життя жебраків у XІX ст., зробив такий висновок: «Більшість із них мають стійку відразу до… праці. Варто їм запропонувати роботу, і вони негайно зникнуть…»

Селами Іршавщини також ходять жебраки. Люди кажуть, що дадуть їм і гроші, і продукти, але нехай чимось допоможуть, щось зроблять. Але вони не приймають таких пропозицій. «Я аршувала грядку на часник. Вулицею ішли дві циганки, одягнуті добре. Попросили щось поїсти і гроші. Кажу: ходіть аршувати, то дам. А одна випалила: роби собі сама», – розповіла мені Ганна з Великого Раківця.

Скільки не дай, усе мало

Торік я була на весіллі в Мукачеві. Після обряду вінчання ми вийшли з храму. Цигани тут як тут. Одна повнява циганка років 60 підійшла до молодих. Наречена дала їй 50 гривень. Але прохачка на цьому не зупинилася – почала підходити до кожного гостя. Один чоловік сказав, що не має грошей. «Як ото нема грошей? Так у вас же свальба», – не вгамовувалась циганка. На прохання відійти, бо хочемо зробити фотосесію, не реагувала, а невдоволено бубоніла собі під ніс.

Цього року на престольний празник на Петра і Павла в Білках серед великої кількості прохачів були і монахи, монашки, які зі скринями збирали гроші для будівництва та ремонту церков. Якщо вони стояли в одному місці і кожному жертводавцю казали: «Най Бог прийме», то роми набридливо чіплялися до прочан. Сорокарічна ромка підійшла до сивочолої жінки. Пенсіонерка каже, що вже багатьом давала, то немає. Але та не відступала. Тоді жінка витрусила з гаманця копійки собі у жменю і простягнула смаглявці. Та взяла дріб’язок, покрутила в руках – і повернула жертводавиці. «Таку мєлоч не беру. Нормальні люди дають по десятці, двадцятці», – сказала нахаба і, вийнявши з кишені пачку грошей, потрусила перед очима пенсіонерки. Від такої несподіванки жінка аж розчервонілася, попросила відвести її у затінок і принести води. Свідки цієї ситуації почали присоромлювати смаглявку, а тій як з гуся вода.

Пішла голота на вигадки

Пригадуєте, рік чи два тому мукачівські цигани плювали в їжу людям у барах та кафе, якщо ті відмовлялися їм дати гроші чи з того, що сама споживали? Іршавські пішли далі – за куму кличуть. Перестають жінок серед вулиці і пропонують стати маточкою їхнього чада. Ось яку історію розповіла мені Ольга:

– Ішла Іршавою у справах, зупинила мене молода циганка: «Хочу тя за куму покликати». Я відмовилась. «Тоді дай хоч на хрестик», – вчепилась за мене, як реп’ях за петик. Кажу їй: «Як ти будеш моїй дитині давати, то я дам і твоїй». Зрештою вона таки відчепилась від мене.

P.S. Правди ніде діти: проблема є. І вона дошкуляє багатьом. Питання: хто має її вирішувати? Правоохоронні органи? Соціальні служби? Журналісти, активісти, пересічні громадяни? Можливо, закрити на все очі? Ігнорувати прохачів? Дехто може дорікнути мені: хто хоче, той дасть кровно зароблені, а не хоче, то це його справа. Багато хто з нас не пройде мимо, бо живе по-християнськи. Але чи не допомагаємо своїми благородними справами збільшувати кількість дармоїдів, лінюхів? Питання відкрите і потребує вивчення та певних дій.

Тетяна Грицищук, фото автора

На фото: Роми-прохачі біля церкви у Білках. 12.07.2016