«У нас колектив, як одна родина». Закарпатські гвардійці розповіли про свій підрозділ на фронті

Вони молоді та життєрадісні, але вже загартовані фронтом. Закарпатські нацгвардійці з позивними Жорік і Скіф пройшли своє бойове хрещення на сході України. Після повернення, відновлення та відпусток, вони знову виконують бойові завдання на передовій.

До війни їхні життя були зовсім іншими. Жорік займався пірсингом і татуюванням. Каже, що навіть тепер іноді знаходить час для цього заняття. Скіф працював пекарем, а також на складах мережі магазинів. Але з початком повномасштабного вторгнення обидва вирішили приєднатися до Сил оборони України і стали лав Національної гвардії.

«Спочатку потрапив у резервну роту, потім проходили злагодження, а вже далі вирушили на схід. Там теж були навчання – між виконанням бойових завдань і навіть під час відпочинку», – розповідає Жорік.

«Кожен день були навчання: медицина, тактика, вогнева підготовка, зв’язок, інженерія, робота з БПЛА. І навчання було якісне. Все, що нам показували, потім знадобилося у бою», – додає Скіф.

Перші бойові виходи стали для них справжнім випробуванням. Адже ніхто не знав, що саме чекає на передовій.

«Перед самим виїздом було найстрашніше. Коли вперше чуєш свист снарядів і вибухи, серце завмирає. Але вже коли висадилися й бігли до позицій, страх відступив», – пригадує Скіф.

Жорік говорить, що перший вихід був особливо складним. Росіяни не рахували мін і снарядів, якими обстрілювали гвардійців. Ворог атакував з усіх боків і постійно працювали дрони окупантів.

«По нас працювали мінами цілодобово. Було холодно, мінус двадцять. Тоді було найважче. Але коли виходили вдруге, то вже розумів, що чекати, і стало трохи легше. У них був хіба що перекур, коли йшла злива. В інший час дрони висіли над нами безперервно», – каже Жорік.

Але росіянам наші гвардійці гідно відповідали. Дехто з окупантів швидко втрачав бажання наступати і просто складали зброю.

«Пам’ятаю, один росіянин з позивним Брусніка одразу здався в полон. Казав, що хоче жити. Його передали далі нашим», – згадує Скіф.

Сьогодні у підрозділі, де служать хлопці, з’являється дедалі більше бійців із бойовим досвідом. Вони стають офіцерами та передають знання новоприбулим.

Попри весь тягар війни, чоловіки підкреслюють: головне – це згуртованість і взаємна підтримка. Один в полі не воїн, а поруч з побратимами ти – сила.

«У нас колектив, як одна родина. Нові люди, які приходять, одразу це відчувають. І ще важливо не забувати про збори. Вони завжди є і завжди будуть. Це реальна допомога, без якої важко», – підсумовує Скіф.

Сьогодні Жорік і Скіф знову на передовій. Тримають фронт разом з побратимами і роблять те, що вміють найкраще – захищають Україну та б’ють ворога.