
Хресний шлях Георгіни Мурані-Мейсарош: про жінку, яка пережила сталінські концтабори
Ім’я мужньої і незламної страдниці Георгіни Мурані-Мейсарош – доньки греко-католицького священника Івана Мурані, онуки письменника Івана Сільвая, правнучки сестри будителя Олександра Духновича, Зузанни, – циркулювало в нашій творчій родині постійно.

Зокрема й тому, що народилася вона 29 вересня – того ж дня, коли й рідна сестра моєї мами Емеке Іван (дівоче прізвище – Мейсарош). «Нині день народження і в нашої родички Дьорді-нийні з Мукачева», – любила казати мама Ілона Фединишинець (Мейсарош). Ясна річ, хто така Дьорді-нийні, я почав усвідомлювати в юнацькі роки, часи горбачовської перебудови, на зорі незалежності України…
Тіло мужа Олександра зарили в териконі шлаку міста Сталіно
Узріла світ Дьорді-нийні 29 вересня 1909 року в селі Нересниця, що на Тячівщині. Її мама Лаура, донька літератора-просвітителя Івана Сільвая, домогосподарка, виховувала чотирьох дітей – Надію, Георгіну, Катерину й Миколу. Родина жила в суворій релігійній атмосфері, дисципліні. Коли Дьордіка мала 6 років, несподівано від пневмонії померла мама. Так увесь тягар догляду за дітьми й господарством ліг на плечі матері священника і хатньої робітниці Юлини. Невдовзі Івана Мурані перевели на Хустщину – в село Березово. Там священнику дуже допомагала вдовиця Ілона Баньої, яку всі полюбили за доброту, чесність та працьовитість і яку діти вважали другою матір’ю.
Навчалася Георгіна в сільській школі чудово. Особливо легко їй давалися математика, мова й література. На початку 1920 року Іван Мурані переїжджає до Ужгорода, де в гімназії професорує, викладаючи математику, астрономію та латинь. Водночас і діти забезпечені здобуттям якісної освіти. Гімназію Георгіна та її брат Микола (ідеться про майбутнього вікарія Мукачівської греко-католицької єпархії) закінчили з відзнакою. Далі юнка продовжувала віддано гризти граніт науки в учительській семінарії. Так і стала на шлях сільського педагога.

У 1932 році вийшла заміж за лісівника-інженера Олександра Мейсароша, онука відомого історика, юриста Кароя Мейсароша, хронографа Угорської революції 1848–1849 років. Разом з чоловіком об’їздила майже всю Підкарпатську Русь, учителюючи в Білках, Рахові, Колочаві, Ясінях, Тернові, Перечині, Анталовцях, Ужгороді. У 1934 і 1943 роках у подружжя з’явилися на світ донька Сільвія й син Павло. Закоханій парі, мабуть, здавалося, що сімейному щастю не буде кінця.
Але настало так зване визволення краю Червоною армією, яке відразу трансформувалося в окупацію. Блискавично насаджувалися сталінські порядки. Улітку 1945-го за доносом двох злодіїв і браконьєрів Гавриляка й Легези енкаведисти арештували чоловіка Георгіни, який тоді очолював у Народній Раді торговий відділ лісництва Закарпаття. Насамперед радянські органи змусили негайно звільнити квартиру для новопризначеного службовця-росіянина. Жінку з двома дітьми прийняла у свою оселю на вулиці Капушанській свекруха. А вже в листопаді над Олександром Мейсарошем і його підлеглим, приятелем Андрієм Гайдошем, відбувся так званий суд. Вирок – 8 років таборів з наступним обмеженням у правах на 5 років.
Улітку 1946-го обоє опинилися на Донбасі, у Макіївці, на вугільних шахтах. Помер Олександр Мейсарош від голоду й виснаження через сім місяців – 17 січня 1947 року. Його тіло зарили в териконі шлаку міста Сталіно (нині – Донецьк). Буквально через місяць не витримав пекельних навантажень і Андрій Гайдош. Його спіткало таке ж териконове захоронення.
У 22 зонах жінку рятував, оберігав, надихав Господь Бог
Тим часом не оминула гірка чаша сталінських репресій і Георгіну Мейсарош. У ніч на 2 листопада 1946 року її арештували два енкаведисти – Гришин і Єрьомичев. В одиночній камері висіли три великі лампи, які світили вдень і вночі, не даючи жінці спати. Той же слідчий Єрьомичев і далі всіляко знущався на допитах із беззахисної Георгіни. Згодом так сталося, що енкаведисти хитрістю й погрозами змусили підписати племінницю Георгіни Мейсарош, студентку медичного факультету УжДУ Ольгу Гаталяк акт, у якому педагогиня звинувачувалася в критиці колгоспного ладу, несправедливих арештів, нестачі цукру, вихвалянні Америки та й загалом несприйнятті радянського ладу. Важливий нюанс: на підписання акта так чи інакше вплинув Петро Гаталяк, батько дівчини. Причина проста: сам боявся потрапити на каральний гачок нової влади. Судовий вердикт таємної трійки для Георгіни Мейсарош був аналогічно жорстоким – 6 років ГУЛАГу і 3 роки заслання. Донечку й синочка взяли під опіку близькі: Сільвіку – тітка Ірина Мейсарош-Юркуц, себто сестра Олександра Мейсароша, Павлика – тітка Катерина з Рахова, себто сестра Георгіни.
З літа 1948 року перед Георгіною Мейсарош пролягла воістину страдницька дорога. У сибірських таборах смерті високоінтелігентна жінка рубала ліс, була бурильницею, вантажницею, кухаркою, пекаркою. Яких лише знущань і принижень там не зазнала, у яких лише нестерпних і безвихідних ситуаціях не опинялася! «Гнілая западнічка» і «нємецкая блядь» дивним дивом залишилася живою. Логіка підказує, що всюди, у 22 зонах, її рятував, оберігав, давав витримку й наснагу до життя Господь Бог. Він дуже хотів, аби Георгіна повернулася в рідні пенати. «…Я ж, виснажена важкими роботами, не могла скоро йти і трохи відстала. Коли була вже близько до табору, то раптово лід затріщав і розколовся вздовж каналу. Я хотіла добратися до берега, але лід усюди розходився, і я з міхом хліба впала у воду. Канал мав 12 метрів глибини. Хліб потонув, а я всіма силами почала гребти руками, щоб дістатися берега, бо вода була дуже холодна, а льодові криги всюди заважали нормально пливти. Моє щастя, що я вмію добре плавати…» – це табірний спогад Дьорді-нийні. Або другий із безлічі: «…Навіки залишився в пам’яті табір, де доводилося розкопувати гравійний кар’єр, а видобутий гравій завантажувати на баржі. 12 годин працювала бригада з лопатами й ломами, наповнюючи вагонетки. При кінці робочого дня я вже так зморилася, що не могла витримати ритму і на хвилинку стала перепочити. На це прораб ударив мене лопатою по спині так сильно, що я впала обличчям на гравій і не могла підвестися. До того ж вірний слуга закону виричав на мене купу нецензурних лайок і проклять…»
Лише вдома наприкінці 1952 року пані Георгіна дізналася, що давно є вдовою. Виявилося, рідні не хотіли завдавати жінці невимовного болю, тому весь час у листах або мовчали про смерть чоловіка, або писали неправду, або делікатно оминали тему. Звичайно, що 9-річний син Павло побачив у Рахові перед собою «незнайому» жінку. Але, на превеликий жаль, душевні страждання тривали. Оскільки ще три роки Георгіні Мейсарош заборонялося жити на Закарпатті, то прихистив її Делятин Станіславської області (нині – Івано-Франківщина). Жила в кімнатці старенького будинку вдови Василини Гуцман, заробляла вишиванням.
Арпад Гьонц нагородив мукачівку президентською медаллю
Опісля всіх бідувань і поневірянь Георгіну Мейсарош обрало Мукачево: знайшлося місце в Товаристві сліпих, якому віддала наступні 16 років. У місті над Латорицею вона звікувала майже 45 літ. У хрущовський 1961 рік подала заяву на визнання її невинно засудженою і зняття судимості. Та де: документ із хитромудрими формулюваннями гласив, що Георгіну Мейсарош не судили… і що вона не бувала в таборах. Тоталітарна влада викручувалась як могла. Жінку реабілітували лише в 1991-му.
Незважаючи на все пережите, мукачівка вирізнялася надзвичайною інтелігентністю й гуманністю, випромінювала світло. Невипадково ж відомий письменник Мирослав Дочинець назвав її останньою аристократкою. Демократизація горбачовської епохи, здобуття Україною незалежності спонукали жінку активно брати участь у різних громадських заходах, літературних вечорах, присвячених славетним предкам: Іванові Мурані, Іванові Сільваю, Олександрові Духновичу. Тоді ж вирішила написати автобіографічну повість-сповідь «История моей жизни», що вперше побачила світ у 1999 році в Америці завдяки подружжю Олександра й Наталії Паків. Табірні спогади вражають як звіриною суттю комуністичного режиму, так і безмежною силою людського духу! У 2000 році президент Угорщини Арпад Гьонц нагородив Георгіну Мейсарош президентською медаллю, наголосивши, що вперше прочитав твір такого крою від жінки. Як це прекрасно, що Дьорді-нийні зоставила по собі книжку-документ!
Напередодні свого останнього дня народження, себто 28 вересня 2001 року, Георгіна Мейсарош зустрічалася з подружжям Іваном і Наталією Ребриками. Саме видавці втішили літню жінку україномовною версткою спогадів «Потім не спом’яне нас ніхто…», плюс зберегли диктофонний запис розлогої розмови, а отже, й голос жінки-страдниці. Через тиждень, 6 жовтня, вона, 92-річна, ще прийшла до краєзнавця Василя Пагирі обговорювати видання своїх мемуарів українською. А наступного недільного дня, раптово ослабнувши, подзвонила в Ужгород синові Павлу й поскаржилася на біль у серці. Син на своєму авто терміново привіз її в кардіореанімацію обласної ужгородської лікарні. Діагноз – інфаркт. Через дві-три години Георгіна Мейсарош померла уві сні. Десь за пів години до півночі, тобто ще 7 жовтня.
Доцільно зафіксувати й таке. «Подзвонила теща, що вмерла Дьорді-нийнія. Сьогодні над рано. 94 роки. Не встиг Міша взяти інтерв’ю», – так записав ввечері 8 жовтня 2001-го у своєму унікальному особистому щоденнику (а це 437 загальних зошитів!) письменник Володимир Фединишинець. Запис містить дві неточності: по-перше, Дьорді-нийні відійшла за межу 7 жовтня, а по-друге, на 93-му році. Я тоді працював у газеті «Ріо». Так сталося, що з нашої родини я один прийшов на похорон Дьорді-нийні на кладовище в Барвінку. Згодом мій ріовський некролог «Бог покликав її до себе» спричинив пристойний резонанс. Уперше в журналістській кар’єрі назвати так зване визволення нашого краю Червоною армією окупацією. Акцентувати б, що політв’язень і в’язень сумління Георгіна Мейсарош також вважала «визволення» окупацією. Найдоказовіший доказ – це її опубліковані безцінні мемуари.

Спочиває вічним сном Дьорді-нийні на Барвінкоші в секторі №66. У липні 2008 року відійшла в засвіти й Сільвіка – донька Георгіни Мейсарош. Син, колишній ужгородський лікар, 81-річний Павло Мейсарош уже понад 20 років живе в Будапешті. Важливий нюанс: у 2021-му першим по-аматорському переклав з угорської на українську дослідження Кароя Мейсароша «Історія Ужгорода від найдавніших часів і до сьогодні», яке побачило світ у 1861 році в Пешті.
Михайло ФЕДИНИШИНЕЦЬ

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.
Підписатися