Чи готові закарпатці, які виїхали до ЄС, повернутись додому

Закарпаття – особливий регіон. Ще до великої війни наші краяни їздили у європейські країни працювати і далеко не всі поверталися додому із заробітків. Дехто вивозив до інших держав цілі сім’ї… Зараз ситуація дещо змінилася через те, що чоловіків не випускають за межі України. Але жінки з дітьми все одно мають нагоду подорожувати світом та жити там, де заманеться. Дехто у 2022 році таки змінив прописку… тимчасово чи ні – покаже тільки час.

Тож чи готові ті краяни, які наразі мешкають у ЄС, повернутися в рідне Закарпаття? «Карпатський об’єктив» поспілкувався із кількома жінками, які наразі живуть у одній із європейських країн і поцікавився, коли і за яких умов вони готові приїхати додому.

Втекла від дійсності

Олена Ковач із Тячева уже третій рік мешкає в Німеччині. Втекла не від війни… а від чоловіка. Каже, що обставини склалися так, що іншого виходу на той час не мала.

«У мене двоє дітей. Молодший син із аутизмом. Чоловік постійно випивав, бив мене і пропивав усі гроші, які заробляв. Я не працювала. Через хвору дитину змушена була займатися домашнім господарством та доглядом за хлопчиком. Зараз йому 12 років. Старшому – 16. Хотіла розлучитися, піти до матері. Але вона сказала: «Ти вийшла заміж, терпи. У нашій сім’ї не розлучаються. То – ганьба! Та й куди я тебе візьму з дітьми. У мене ще незаміжня донька на голові, хто з нею одружиться, якщо ви тут будете!». Я зрозуміла, що мене рідні бачать, як зайвий тягар… що ніхто не надасть притулок… Це стало практично останньою краплею. Так жити більше не могла. Подруга вже 12 років мешкає у Штутгарті. Вона й підказала, що можна скористатися програмою допомоги для біженців і почати все з чистого аркуша», – зізналася краянка «Карпатському об’єктиву».

Відтак наприкінці 2022 року жінка виїхала до Німеччини.

«Психологічно було спочатку дуже важко. Я кілька разів була вдома, бо дітям до школи потрібні були різні довідки, усілякі документи. У Німеччині – страшний бюрократизм. Спочатку ми жили в шелтері. Це – такий собі гуртожиток, де мешкала під одним дахом людей із різних куточків України. Не всі із них хороші. Мій син багать ом заважав. Намагалась загладжувати усі конфлікти мирно. Паралельно ми всі відвідували курси німецької. Із чоловіком розлучилася. На серці стало трохи легше, хоча впевненості у завтрашньому дні все одно не було. Згодом мене знайшов Алекс. Він за програмою допомоги українцям запропонував жити в нього. Обом синам одразу облаштував кімнати, допоміг із документами, влаштував дітей у школи. Оскільки менший має інвалідність, я на нього отримую ще й додаткові виплати. Я була щиро вдячною цьому чоловіку, що простягнув руку підтримки у найважчі часи. Я в нього вдома одразу ж почала влаштовувати затишок, готувала різні смаколики, ми впорядкували подвір’я, їздили подорожувати. Поступово між нами зав’язалися не тільки приятельські стосунки… Синам він замінив батька, став їм ріднішим, ніж фізіологічний. Нещодавно ми оддружилися і зараз я нарешті почуваюся щасливою», – зізналася закарпатка.

Додому жінку, звісно ж, тягне. Каже, що приїжджатиме… але вже тільки в гості, до подруг.

Вирушила на пошуки грошей

Хустянка Ельвіра Пилип розучилася ще задовго до війни. У неї доросла донька і вона давно живе у Чехії.

«Я мала хорошу роботу, власний бізнес. Це була справа мого життя, на яку я заробила 15 років тому у далекій Іспанії. На жаль, обставини склалися не найкращим чином. Спочатку ми працювали перебоями через карантини, а потім почалася війна… Це все неабияк позначилися на моїй діяльності. Почалися проблеми, клієнти не мали коштів, а я – із чого платити податки, зарплати та послуги… Довелося закритися і розпустити колектив. У мене був такий відчай, що не хотілося жити. У 54 роки стала безробітною. На роботу у нас би мене ніхто не взяв, бо всім потрібні молоді… та й вакансій дуже мало. Аліса запропонувала кинути все і їхати до неї. Я видала житло родині із Києва і сама подалася в пошуки «місця під сонцем» до Праги. Знайти першу роботу допомогла донька. Оскільки я все життя працювала у сфері харчування, влаштувалась у ресторан. Платили добре, але дуже втомлювалася. Мову опанувала дуже швидко і невдовзі вирішила закінчити курси у сфері б’юті-індустрії. Із сертифікатом спочатку працювала на одну українку, як наймана працівниця, а відтак винайняла місце у салоні сама. Зараз маю власний салон краси і дуже радію, що ризикнула, що не побоялася кардинально змінити і сферу діяльності, і загалом усе життя», – переконує жінка.

Вдома пані Ельвіра, звісно ж, буває, навіть доволі часто.

«На чужині сумую за рідними горами та ріками. Із Чехії на Закарпаття завжди можна приїхати. То ж недалеко. Транспорт їздить щоденно. Крім того, у Хусті в мене залишилася старенька мати, яка категорично не хоче покидати свою домівку. Поруч є сестра, але мені було б спокійніше, якби мама знаходилася поруч. Та це – її вибір. Тому вдома буваю кожні 2-3 місяці. Але чи повернуся на постійній основі – не знаю. Усе залежить від обставин, економічної та політичної ситуації», – наголошує вона.

Мріє про сон у власному ліжку

Мукачівка Ірина Пристая другий рік живе у Італії. Стверджує, їй непросто звикнути до нових реалій.

«У мене вдома залишилися чоловік і 17-річний син. Поїхала, аби заробити Василю на операцію. Дитина в мене мала вроджену ваду серця. Спочатку… не приховую… їхала, як біженка, користувалася пільгами… але потім знайшла роботу і зараз працюю по трудовому договору. Вдома заробити нормальні кошти ми з Іваном не могли, а дитину треба було лікувати. До повномасштабного вторгнення чоловік працював на будівництві у Чехії, зараз він невиїзний. Тому їхати мала саме я. Хоч син одужує, але ще потрібна реабілітація, а це – також витрати. Тому поки що повернутися не можу», – запевняє закарпатка.

Жінка дуже мріє про повернення в рідне місто, зізнається, що найбільше за все їй хочеться прокинутися у власному ліжку в Мукачеві.

«За два роки я непогано вивчила італійську. Пройшла чимало різних випробувань долі. Було багато непростих моментів, які навіть пригадувати не хочеться. Далеко не всі тамтешні жителі до нас ставляться тепло і позитивно. Були і приниження, і образи. Зараз більш-менш усе в мене добре. За бажання могла б сюди і сина забрати, але не хочу. У нього там друзі, на Закарпатті він бачить власне майбутнє. Більше того, сама дуже хочу додому. Але перед тим мушу заробити певну суму, аби не тулитися десь у наймах, аби запустити якийсь власний проєкт і мати з чого забезпечувати родину», – каже вона.

Тим не менше, повертатися додому жінка хоче і впевнена, що той момент наступить.

Тож далеко не всі краяни вдоволені і щасливі життям у Європі. Є й такі, хто понад усе прагне до рідної хати… і таких, між іншим, чимало.

Марина АЛДОН