Історія гвардійця, що захищав Рубіжне, відбивав атаки бойовиків «Вагнера», пережив поранення, полон і повернувся на службу

Молодший сержант Національної гвардії Назар Парфенюк зустрів війну на українсько-російському кордоні. Він понад рік воював на найскладніших ділянках фронту, захищав Рубіжне, воював з «вагнерівцями», був поранений, потрапив у полон, але повернувся і продовжує службу.

На строкову службу в Національну гвардію України юнак мобілізувався 2018 року. Після цього вирішив підписати контракт і пов’язати своє життя з військом і захистом Батьківщини. Підрозділ Назара прибув по ротації на одну з ділянок українсько-російського кордону за два тижні до повномасштабного вторгнення. 24 лютого, аби не опинитись в оточенні, пробилися до своїх основних сил і зайняли оборону міста Рубіжне в Луганській області.

«В Рубіжному, Сєверодонецьку і Лисичанську велися жорсткі бої. Але місто тримали. У нас були блок-пости на в’їздах в Рубіжне, і ми тримали їх, аби не пропустити російські колони бронетехніки й диверсійні групи. В нас були засідки: в капонірах ховали танки. Якщо під’їжджала колона, танки працювали по них, а далі вже діло було за нами – піхотою. У нас були й боєприпаси, і міномети, артилерія, РСЗВ, танки», – пригадує Назар.

Після відходу з Рубіжного гвардійців перекинули під Бахмут. Підрозділ Назара брав участь у боях за Соледар. Там наші бійці відбивали безперервні штурми «вагнерівців». Гвардієць каже, що росіяни взагалі не рахували людей, повзли, мов зомбі. На місце одного вбитого чи пораненого «вагнерівця» одразу ставав інший.

«Найбільше запам’ятався бій на околицях Соледару. Бої були дуже жорстокі. Ми протистояли ПВК «Вагнер». Вони йшли напливами. В них була така тактика, щоб в групі завжди було 8 осіб. На місце пораненого в передовій групі ставав хтось з другої групи. Таким чином вони підходили дуже близько. Втрати в них були дуже великі, але все одно лізли. Іноді ми вели бої на дистанції 15 метрів. Пам’ятаю бій, що почався 13-го січня зранку і продовжувався до вечора наступного дня. Майже два дні ближнього бою. Тоді мене поранили і я потрапив у полон», – розповідає нацгвардієць.

В полоні були постійні допити, знущання і побиття. Однак все це не загасило надію на повернення додому і віру, що їх в біді не залишать. Про майбутній обмін хлопці здогадалися, коли росіяни, які їх охороняли, почали складати списки й уточнювати дані. Сам обмін відбувся неподалік від Бахмута.

«Одного дня нам сказали збиратись і готуватись до складної подорожі. Тоді ми зрозуміли, що це буде або дорога додому, або нас відвезуть в одну з російських в’язниць. Нас довезли до межі, звідки ми ще близько кілометра йшли пішки. Десь на половині дороги зустрілись з російськими військовополоненими. А потім побачили автобуси та автомобілі з рідними українськими прапорами. Тоді були дуже яскраві емоції. Ніхто не міг стриматись. Скажу чесно, всі дорослі чоловіки, але всі плакали. Потім батькам почали телефонувати. Нас привезли в лікарню, надали всю необхідну допомогу. Одним словом Батьківщина нас зустріла з любов’ю і повагою», – розповідає Назар.

Від реабілітації гвардієць відмовився. Вирішив для себе залишити позаду все, що сталося у минулому і продовжити службу. Тепер молодший сержант Парфенюк проходить службу в одному з підрозділів на Закарпатті й навчає новобранців. Невдовзі планує вдруге стати батьком, а після перемоги будувати мирну і квітучу Україну.