Чому в Середньому нема де присісти і поїсти?

Нещодавно вкотре побувала у приватних справах у Середньому, що на Ужгородщині. Востаннє була у березні.

У центрі сходяться три дороги: одна веде на Гайдош, друга – на Кібляри, третя – на Ужгород. Стоять пасажири купками просто неба і чекають рейсовий автобус, хоча у напрямку Ужгорода є зупинка, і не просто зупинка, а мала архітектурна форма, зведена ще за радянських часів. Зовнішні та внутрішні стіни оздоблені тематичними композиціями. Розгледіти можна хлопця на коні та щасливу радянську сім’ю з матір’ю, батьком, дітьми, голубом. Інші мозаїки заклеєні рекламою, з напівздертими кахлями. Пасажири стоять далеко від неї. Причина полягає в тому, що зупинка занедбана, звідти тхне сечею, нема лавиці. Глиняна долівка засмічена, захаращена недопалками, папірцями, лежать порожні пляшки з-під пива, води. Традиційної вивіски з назвою населеного пункту нема. Відсутній також розкладу руху рейсових автобусів.

Маючи трохи вільного часу, вирішила завітати до селищної ради, яка знаходиться неподалік. Селищний голова був на місці, приділив мені декілька хвилин.

–Селищна рада не ремонтує і не прибирає зупинку, бо та не є комунальним майном. Всі питання до дорожньої служби, – сказав Емеріх Кріцкий.

Я не телефонувала в Службу автодоріг Закарпаття, бо відповідь знаю наперед: нема грошей (восени брала коментар у заступника начальника В.Рурича щодо цієї теми і проблеми напіврозвалених зупинок).

Я написала матеріал, в якому зауважила, що селищу ганьба мати таку смердючу зупинку. Гість, турист не буде з’ясовувати, хто має дбати за належний стан зупинки. Він повернеться додому з не найкращими враженнями про селище та її господарів. І розкаже про це своїм друзям. А може повідомить і у соцмережах.

Матеріал опублікувала на своїх сторінках одна обласна газета.

Я сподівалася, що порушена мною проблема вирішена. Яким було моє розчарування, коли я вкотре завітала до Середнього наприкінці серпня: автозупинка у такому ж стані, як і чотири місяці тому: занедбана, тхне. Ба більше: з канави доносився трупний запах якоїсь тварини.

За мною мали заїхати знайомі на авто, але через непередбачувану ситуацію затрималися в обласному центрі на чотири години. Я не мала куди притулитися, сховатися від пекучого сонця. Зрештою – зголодніла. Обійшла центр, але надибала тільки кафешку, яка розміщена у совдепівському приміщенні. Молоді дівчата тільки розвели руками: страви у них не готують, можна замовити чай, каву, потішили, що в продажі мають печиво, морозиво.

Коли мої знайомі зателефонували, що вже заїхали у центр, я вийшла з кафешки. Призупинилася BMV, водій запитав: «Де тут є ресторан чи хороший заклад, де би можна поїсти? Нас п’ятеро» Я тільки розвела руками. Отже, я не одна така з «капризами».

До речі, на початку села є також автозупинка радянського періоду. Вона така ж занедбана.

Населений пункт має статус селища, хоча тут проживає трохи більше трьох тисяч чоловік.

Про ґазду села я сказала все.

Тетяна Грицищук, фото автора