Дівчина з Виноградова розповіла про навчання в університеті у Будапешті

Катя Нодь уже другий рік навчається у одному з університетів столиці Угорщини. Дівчина виїхала туди, вигравши грант в Україні. Вчиться вона разом не з угорцями, а з іноземцями. Навчання – виключно англійською. Закарпатка поділилася з «Карпатським об’єктивом» із якими труднощами зіштовхнулася, що їй подобається, які має плани на майбутнє та розповіла, чим найбільше її вразило життя в новому середовищі.

В Угорщині зрозуміла, що не знає угорської

Катя з Виноградова закінчила українську школу, хоча сама з угорськомовної родини. Вміла читати і писати угорською – навчила бабуся. Утім, як вона каже сама «домашня кухонна» мова – це зовсім не мова, якою спілкуються самі угорці.

«Я думала, що добре володію мовою, позиціонувала себе як угорку. Вдома з бабусею та дідусем спілкуюся виключно угорською. Але коли приїхала до Будапешта вперше, а це було у 7 класі, зрозуміла, що я розмовляю на рівні п’ятирічної дитини. Усі, як мені здавалося, говорили так швидко, що я половину всього не розуміла. До того ж, будь-яка мова – живий організм, у ній маса неологізмів, іноземних запозичень. Вона постійно розвивається, а в нас, на Закарпатті, вона, ніби застигла у часі… десь на рівні минулого сторіччя», – перше, про що зізналася дівчина.

Тож ще під час навчання у школі закарпатка вирішила, що рівень володіння угорською потрібно вдосконалювати.

«Я підписалася на різні угорські канали в інтернеті, спілкувалася з дівчатами з Угорщини, вони мене дуже підтримували, одним словом, хотіла добре опанувати мову. І мені це вдалося. Щоправда, не за тиждень, – посміхається закарпатка. – До того ж я поглиблено вивчала англійську, мені хотілося бути або перекладачем, або працювати на дипломатичній роботі. Трохи вивчила і німецьку, але це так, для себе».

Вдома рішенню дівчини не зраділи

Але доля Катерини складалася зовсім не так, як вона мріяла.

«Мама наполягала, аби я їхала вчитися до Києва, бачила мене виключно лікаркою. Мені ж медицина ніколи не подобалася. Але після закінчення школи я таки зробила так, як прагнули батьки. Провчилася рік… і зрозуміла, що лікарська справа – це точно не моє. Всупереч бажанню рідних, я почала шукати різні гранти, аби поїхати вчитися за кордон. Склала з англійської тест IELTS, адже без нього не можна подавати документи на жоден із грантів. До речі, його скласти можна лише в кількох українських містах. Але я перебувала у столиці і для мене це не було проблемою. Треба врахувати і те, що тест платний, коштує в межах 4700 гривень (гроші мені таємно від батьків дала бабуся). Виграти грант непросто. Я подавала на багато різних програм і лише через рік виграла саме той, який мені хотілося. Але й тут є нюанси. Весь процес від подачі документів, до тестувань, співбесіди, власне визначення конкретних переможців займає майже рік. Тож потихеньку я довчилася в Києві аж до третього курсу. На той час мені вже навіть трохи шкода було кидати навчання. Навіть вагалася, коли мені сказали, що можу розпочинати життя із чистого аркуша», – розповідає «Карпатському об’єктиву» дівчина.

Вдома, коли в родині дізналися про наміри Каті, радощів не було.

«Мені влаштували страшний скандал. Адже за навчання у Києві батько платив немалі гроші. Якби ще я в Будапешті обрала медицину, проблем би не було зовсім. Та я рвалася на «Міжнародні відносини». Врешті-решт все потроху утряслося і я поїхала. Підтримувала весь цей час мене лише бабуся. Вона знала про все, але ми з нею тримали інформацію від батьків у секреті», – ділиться думками закарпатка.

За кордоном усе інакше

Із перших же днів навчання у Будапешті Катя зрозуміла, що як сама система освіти, так і навчальний процес там інакші. Багатьма речами вона була приємно вражена.

«Навчання у Будапешті для іноземців не є дешевим, так само як і у нас. Коштує у межах 4 тисяч євро за рік. Але є можливість і час підробляти. Тож ті, хто не вчиться за грантовою програмою, можуть фактично самі собі оплатити освіту. Стипендія – близько 120-160 євро (у кого скільки). Я називаю ціни у євро, щоб було більш зрозуміло українцям. Оплата насправді у форинтах. Після початку війни в Україні в Угорщині досить багато українських студентів. Принаймні першокурсників. Від лютого-березня молодь більш-менш вивчила угорську, тут було багато безкоштовних курсів… і тепер деякі наші земляки подалася за дипломами, – посміхається Катерина. – Із Виноградівщини знаю декількох. Утім вони навчаються за іншими програмами, приїхали сюди як закарпатські угорці. Дехто навіть вчиться безкоштовно. Після шкіл із угорською мовою навчання такі перспективи є. Мій знайомий, скажімо, із Берегівщини навчається на священника, не платить ні копійки».

У групі Каті 26 студентів. Вони – із різних країн світу. Є вірмени, є нігерійці, є сирійці і навіть монголи.

«У нас тут насправді такий собі інтернаціональний колектив. Живемо в гуртожитку. По 2 дівчини у кімнаті. Власне, гуртожиток був для мене найбільшим шоком. Тут дуже затишно, кімнати нагадують готельні номери – із санвузлом (душова і туалет) та міні-кухнею. Ставлення викладачів до студентів хороше, вони поводяться з нами, наче з друзями. Ніхто не кричить, взагалі не підвищує голосу. Та й порівняно з закарпатцями, угорці взагалі мені здаються більш спокійними, можливо навіть більш повільними у справах, ніколи не кидаються нічого робити, попередньо не обдумавши свої кроки… Ми ж більш емоційні, часто такі всі на нервах. А там… всюди чемно вітаються і бажають хорошого дня. Навіть п’яний при вході у супермаркет чесно пропустить вперед жінку чи дівчину і скаже при цьому якісь хороші напутні слова. Єдина незручність – від гуртожитку до університету потрібно добиратися приблизно годину різними видами транспорту. Це займає багато часу. Навчання у нас проходить англійською. Дисциплін на одну сесію небагато, ми встигаємо навіть після пар у кіно сходити, чи кудись на виставу або в галерею. Зараз я вже на 2 курсі. За перший рік повністю адаптувалася. Серед приємних нюансів, які мене вразили одразу, назву те, що нам дуже зручно нам складають графіки іспитів. Викладач може виділити кілька дат і студент обирає для себе найбільш зручну. Університет має сайт, де можна знайти всю потрібну інформацію, навіть до таких деталей, як що вчитель захворів і пари переносяться на інший (точно вказано на який саме) день. Там же ми реєструємося на іспити та дізнаємося оцінки. Самі лекції цікаві. Викладачі багато працюють з наочними матеріалами, показують фільми, слайди, говорять про такі речі, які неможливо знайти в інтернеті. Ми також робимо різні презентації. Є тематичні… Демонструючи їх кожен розповідає про якісь нюанси у своїй країні. Бали на іспитах отримуємо від 0 до 100. Найкраще, звісно, мати 100, але й 80-90 – чудовий високий результат», – зізнається дівчина.

А ще за словами Каті, в університеті час від часу проходять цікаві події, які дуже згуртовують молодь.

«Це було на початку першого курсу. Ми ще навіть добре один-одного не знали, лише знайомилися. У нас був Міжнародний вечір, – із усмішкою пригадує вона. – На ньому кожен мав представити якусь страву своєї країни. Я без задніх думок презентувала «гуляш-левеш» та «перкельт», улюблені наїдки свого діда. Викладачка спочатку не зрозуміла… Адже фактично страви угорські. Та скільки було сміху, коли вона дізналася, що я з Закарпаття. А у нас же кухні настільки переплетені, що ніхто інший цього не збагне… маю на увазі студентів-іноземців із інших держав. Тож після мого виступу викладачка сказала, що всі, хто мене уважно слухав, тепер знатиме, що люблять їсти угорці. Хоча, зазначу, що в закладах харчування Будапешту, що було для мене великим розчаруванням, зовсім немає у переважній більшості звичних нам страв. Там багато фастфуду, різної китайської кухні, японської і ця їжа серед молоді користується великою популярністю».

Катерина Нодь також із сумом зізнається, що часом їй соромно за наших земляків у Будапешті.

«На жаль, я бачила не раз наших заробітчан у далеко не найкращому ракурсі. Вони в Угорщині напиваються і чіпляються на вулицях до дівчат. Це створює про закарпатців у місцевому середовищі дуже неприємне враження. Крім того, такі «сцени» потім бачать журналісти, підхоплюють, пишуть про це у газетах та на сайтах і в людей про нас формується далеко не найкраща думка. Варто хоча б за кордоном не показувати свою любов до оковитої», – зітхає вона.

На майбутнє у дівчини великі плани. Вона мріє пройти стажування у Великій Британії та стати дипломатом. Хочеться їй щиро побажати, аби все задумане здійснилося і вона досягла всіх поставлених цілей.

Марина АЛДОН