Як пан Михайло заробляє на Говерлі

У нас постійно більшість населення скаржиться, що немає роботи, що немає добре оплачуваної роботи, що в Україні неможливо нормально заробляти, що гроші є лише в тих хто накрався і т.д.

Так ось, всі ці скиглення множаться на нуль, коли ти видряпуєшся на Говерлу, і бачиш, як там, на висоті понад 2000 метрів над рівнем моря, стоїть дядько Михайло, і… продає гарячі чай та каву.

Чай 12 грн (будь-який пакетик на вибір 🙂 ), кава (як розчинна так і різні “3 в 1”) – 14 грн.

І до мужика реально стоїть черга (лише при мені він зробив щасливими понад 15 людей).

Враховуючи кількість пустих коробок з під чаю, він продав не менше 150 порцій (f скільки він продав кави уявлення не маю).

Кмітливий і працьовитий чолов’яга приніс на Говерлу дошку (на якій зробив свою імпровізовану кав’ярню), гріє воду на примусах, які ставить в металеві циліндри для збільшення ККД, і як лише вода закипає переливає її в чайничок для кип’ятку і ставить грітись нову.

Він навіть вигадав хитрий спосіб, як менше бігати до джерела по воду. Просто пропонує туристам, що мають воду, обміняти 1-1.5 літри її на два гарячих чаї.

В Україні є робота. Але також в Україні є значна частина населення, яка лінується.

Лінується працювати, лінується напружувати мозок, лінується вдосконалюватись, лінується змінюватись.

Більшість хоче , аби держава (чи хтось ще) надав їм роботу за їх спеціальністтю, яка не актуальна вже років 20.

Більшість хоче отримувати велику зарплату, але не хочуть вдосконалювати свої професійні навички (значна частина населення взагалі вважає, що освіта закінчується отриманням диплому). Але в динамічному світі відбувається інфляція знань і умінь. Те що в деяких галузях років 10 тому вважалось “вищим пілотажем”, сьогодні вважається обов’язковим.

Більшість банально не бажає вчити іноземну мову…

Врешті-решт більшість лінується взяти відповідальність за свою зарплату на себе, одягнути наплічник з водою, чаєм і кавою – і піти на Говерлу…

Якщо людина може запропонувати суспільству щось корисне – вона точно не помре з голоду.

Андрій Попик, Zak-kor