В ужгородських нацгвардійців буде свій капелан

У Національній гвардії України інститут капеланства офіційно запроваджено з травня 2017 року. З того часу зроблено чимало для належної роботи капеланів у військових частинах. Не виключенням став і 3 батальйон 2 Галицької бригади НГУ, де з початку року посаду капелана введено у штат. До служби приступив Роман Ісайський, у призначенні якого капеланом, напевно, було більше закономірностей, ніж випадковостей.

Поняття служби як у військових, так і священнослужителів, досить тотожне: чітке виконання нормативних документів, розпорядку, правил, інструкцій тощо. Роман ще зі школи тяжів до служби, але між військовою та релігійною віддав перевагу першій. Юний Роман, спочатку, пішов вчитися до одного з ужгородських середніх навчальних закладів. По його закінченню, у 2002 році, отримав повістку на строкову військову службу. Зважаючи на чудову фізичну підготовку, морально-психологічні якості, Романа призвали до лав, на той час, Внутрішніх військ України.

«Думаю, як і всі хлопці, я був дещо шокований. Приблизно ми так і уявляли військову службу, але все одно багато чого було незрозумілим. Довелося звикати до недомашніх умов. Знадобилося трохи часу для адаптації», – розповідає майбутній капелан про перші враження від служби.

Службу проходив у 45 палку оперативного призначення у Львові (наразі військова частин 4114 НГУ), де і відчув усі «принади» тогочасної «строчки»: очікування листів від рідних (телефонів не було), армійський раціон, незручні форма та взуття.

«Умови служби тодішні й теперішні не йдуть у жодне порівняння. Нині набагато краще ніж тоді, – ділиться отець Роман. – Однак вимоги до служби, ставлення до виконання обов’язків, майже не різняться. Ми так само заступали на охорони громадського порядку, забезпечували безпеку масових заходів, до прикладу, на футбольних матчах за участі львівських «Карпат», концертах відомих українських виконавців».

Гортаючи альбом, о. Роман пригадує, що демобілізувався трохи пізніше за своїх співслужбовців, вирішивши залишитися на експериментальні курси міліції при частині 3002. Після звільнення у запас, деякий час служив в Ужгородському міськвідділі міліції, Збройних силах, працював на цивільних посадах. Але з часом усвідомив, що настав час реалізувати давнішнє тяжіння до служби, але вже в якості церковної особи. У 2008 році поступив до семінарії. Після семи років навчання у 2014 році висвятився на ієрея. Саме у цей час почалася війна на сході України. Молодий священник просив благословення поїхати на Донбас, але тодішній архієпископ владика Мілан вважав, що служба Романа потрібніша на Закарпатті.

Коли ж у 3 батальйоні почали шукати священника для капеланства, кандидатура отця Роман підходила якнайкраще: служба у військах, готовність до капеланської служби та обов’язкові три роки докапеланськоїслужби священником.

До введення штатної посади капелана, священників запрошували у батальйон переважно на великі релігійні свята. Але робота капелана не обмежується виключно богослужіннями.

«Військовослужбовці строкової служби потребують час-від-часу спілкування не лише з командирами та побратимами. У кожного є свої духовні потреби, про які вони не діляться навіть з батьками, – розповідає заступник командира по роботі з особовим складом майор Йосип Бак. – Саме капелан, як особа цивільна, духовна, сприяє тому, що строковці легше переносять тяготи служби».

Роботи у військового капелана вистачає. Окрім літургій, служб, військові відтепер мають можливість не лише поспілкуватися зі священником, отримати поради, але й сповідатися.

«Особливо строковці часто хвилюються від того, що не все у них виходить по службі так, як хочеться, – розповідає отець Роман. – Моє завдання не дати впасти їм духом і подолати ці труднощі».

Капелан каже, що його службу від роботи психолога відрізняє те, що він керується не академічними і науковими підходами, а Святим письмом і християнськими принципами.

Отець Роман відзначає, що зустрічається з військовослужбовцями не лише під час релігійних дат. Щодня він готовий вислухати кожного, спілкуватися на релігійні та особисті теми. Своєю стратегічною метою капелан називає досягнення повної довіри не лише до себе, але й загальних взаємодовіри та розуміння у батальйоні.

«Хотів би передати усе те позитивне, що отримав під час моєї військової служби: відповідальність, мужність, відвагу, жертовність. А це, вірю, на ділі впровадить гасло українських капеланів «Бути поруч!». В усьому: в службі, довірі, Христі», – резюмує отець Роман.

Олександр КОРОБКО