В Іршаві на автостанції працюють неввічливі й нахабні касирки

Така у мене робота і таке у мене життя – більше часу в дорозі, як вдома. Користуюся громадським транспортом. З одного боку це непрактично, незручно, а з другого – є чимало переваг: бачу людей, спілкуюся з ними, знаю, чим і як живуть, що виростили на городах, що і по скільки продають на ринках, є гриби – нема грибів, уже достигли суниці, малини, чорниці й так далі. Для журналіста – все це супер.

Фото zakavto.com.ua

Але ж у транспорті я пасажир і хочу, аби до мене ставилися, як і до інших пасажирів – з повагою. Неодноразово ставала свідком та учасником ситуацій, в яких касири, диспетчери, водії порушували права пасажирів, хамили. «Порушували» – це ще м’яко сказано. Деякі надавачі транспортних послуг мають нас, пасажирів, за нікого, натомість себе вважають богами. За моє жито та мене ще і бито?! О, ні!!! У таких ситуаціях я не задкую і прямо говорю (згодом пишу журналістський матеріал і оприлюднюю в ЗМІ, сподіваючись, що це буде корисним для благ суспільства): завдяки пасажирам ви маєте роботу і зарплату.

Але чи один у полі воїн?! Питання риторичне.

Свіжа дорожня історія. 15 липня. 09.44. Рейсовим автобусом приїхала на автостанцію Іршава. З платформи рушив автобус «Лисичево –Ужгород». У салоні були вільні місця. Біля будки, яка слугує і касою, на виїзді з автостанції автобус зупинився. Аби якнайшвидше прибути до обласного центру, вирішила скористатися шансом. З двома дорожніми сумками – їду ж від батьків – наздогнала автобус. Бажаючих їхати цим автобусом було ще четверо людей, які, хекаючи, раділи, що наздогнали його. Водій запитав: куди? Почувши відповідь, сказав іти в касу на білет. Я хотіла занести сумки до салону і піти в касу, але поруч молоде дівча років 18 у спецодязі грізно наказало: в касу. Поставила сумки на землю і стала чекати своєї черги. Дівча стало напроти мене і розлилося у щасливій посмішці. Ось, мовляв, я тут начальниця.

-Скоро будуть каси на кожному кроці, – не стримавши емоцій, кинула репліку я. – Ви маєте освіту? Яка у вас освіта? – адресувала свої запитання дівчині, яка не зводила з мене погляду. Навіть не знаю, чому мене це зацікавило.

-Маю, середню, – відповіла.

Мда. На ринках торгують дипломовані спеціалісти, а пасажирів можна обслуговувати і з середньою освітою.

Дочекавшись своєї черги, я зайшла в будку. Дівчина з яскраво підведеними чорними тонкими бровами та прямим чорним волоссям сиділа за монітором.

-До Ужгорода, – кажу.

-41 гривня, – відповіла касирка.

Виймаю з гаманця сотню.

-Гривню маєте? – питає.

Виймаю гривню і ставлю на стіл до сотні. Касирка видає квиток. Я глянула, а там вказана сума 40,56 грн.

-Ви казали, що квиток коштує 41 гривню, а тут вказана менша сума – 40 гривень 56 копійок, – констатую.

-Я не маю дрібних, – фиркнула.

З гаманця вийняла п’ятдесятигривневу купюру і дві п’ятигривневі. Різко простягнула мені. Одна п’ятка була посередині розірвана і трималася купи на волоску. Я поставила її перед касиркою і попросила дати мені іншу купюру. Вона забрала її, а мені почала тицяти гривню.

-Жіночко, нате свою гривню і йдіть звідси, і не нервозьте мене, – заговорила підвищеним тоном.

Таки повернула мені рвану п’ятку і 40 копійок.

Справа не в копійках, бо світ клином на них не зійшовся.

В салоні автобуса я стала вивчати фіскальний чек. На ньому вказано, що пасажир розрахувався готівкою 40,56 грн., але, як я уже вище писала, касирці я дала 101 гривню. Може це і несуттєво, але ж квиток – документ. Я заплатила 3,65 грн. станційного збору. Питання: за що? За нахабство молодої касирки?

Тетяна Грицищук

Копію фіскального чека додаю.

P.S. Рвана п’ятигривнева купюра поки що у мене.

квиток