Щасливі заробітки в Німеччині

Багато вихідців із Закарпаття, та й усієї України їдуть за кордон у пошуках заробітку і кращої долі. Цього разу розповіддю про трудову міграцію з нами поділився пан Степан, типовий представник свого покоління.

Народився у звичайній закарпатській селянській сім’ї, закінчив школу, відслужив в армії, а відтак, не бачачи перспектив удома (бо не мав ніякої освіти, та й не відчував у ній потреби на тому етапі життя), поїхав із братом, як і інші його односільчани, на заробітки в Угорщину, в місто Пейч.

Як розповідає Степан, спочатку було важко, робота на будівництві вимагала дуже багато сил і терпіння, бо працедавець дивився на нього й таких, як він, як на предмет заробітку, не більше. Допомагало єдине – знання угорської мови. На перших порах виконував доручення більш досвідчених земляків, адже працювали всі разом на будівництві багатоповерхівки. Але через півтора року він уже був на рівні інших і відповідно заробляв більше, та й робота стала легшою. Батьки регулярно передавали продукти і сигарети (адже там сигарети набагато дорожчі, – авт.). Та й сам їздив періодично додому, за можливості відкладав копієчку до копієчки на зберігання мамі. Так за п’ять чи шість років, трохи назбиравши грошей, вирішив, що вже час одружуватися, бо дівчина, з котрою зустрічався ще зі школи, активно наводила його на цю думку. Витративши добру половину накопиченого на весілля та купівлю машини, про яку давно мріяв, знову поїхав за кордон.

Але тепер уже все було інакше – за рік після одруження став татом двох хлопчиків, і витрати суттєво зросли. Хоч допомагали батьки з обох сімей, на всі витрати не вистачало коштів, адже після весілля вирішили будувати власний будинок, який після народження дітей просто відійшов на другий план. Порадившись із дружиною, вирішив поїхати далі, в Німеччину чи Іспанію, адже там платять більше. Поки підготував усі необхідні документи, витратив понад тисячу євро, звичайно, ці гроші потрібно було відпрацювати, і не тільки.

Остаточно обрав Німеччину, куди вже роками їздив його друг дитинства. Попрямував туди разом з іншими заробітчанами із сусідніх сіл.

Мюнхен зустрів їх холодною зимою, і працювати на вулиці на будівництві було досить важко, але й гроші платили кращі, ніж раніше.

«Не знаючи мови, я ходив тільки зі своїми земляками, які вже давно тут працювали, щоб зорієнтуватися, що й до чого. Після півроку роботи я вирішив вечорами відвідувати курси, щоб вивчити німецьку. Мова дуже складно давалася мені, але я знав, що маю її опанувати. Через певний час мені дали кращу та відповідальнішу роботу, і я серйозно почав замислюватися над тим, щоб привезти сюди свою родину», – розповідає чоловік.

Степан став шукати окреме житло, адже до того жив із сімома земляками у трикімнатній квартирі, і поселити там родину не міг. Також виникла проблема з виготовленням документів, адже діти були ще маленькими, але все вирішилося. Дружина Степана, Марія, чекала їхню третю дитину, яку народила вже в Німеччині. Винайняли маленьку однокімнатну квартиру із невеличкою кухнею. Синів думали влаштувати в школу, але незнання мови не дозволило це зробити. Спочатку хлопці пішли на курси і пропустили один рік у школі, вони посилено вчили разом з мамою німецьку мову і все-таки призвичаїлися до нового для себе середовища. У районі, де сім’я винаймала житло, проживали турки, росіяни, словаки, декілька сімей українців, які також приїхали сюди шукати кращої долі, як і Степан.

Коли їхня Софійка (так вони назвали третю дитину) трохи підросла, жінка Степана влаштувалася на роботу в ресторан мити посуд. Життя потроху почало налагоджуватися: діти вже добре розмовляли німецькою, знайшли собі нових друзів, тільки дуже сумували за дідусем з бабусею. Батьки Степана декілька разів ненадовго приїжджали до них, але залишатися в Німеччині категорично не хотіли. Мотивували це тим, що вони вже старі, прожили життя, удома в них родина, будинок, худоба, та й не хочуть помирати десь на чужині. Степан зрозумів, що не може змусити їх переїхати. Хоч його батько Іван весь час нервово курив і розповідав, як йому важко без онуків, а мама, пані Анна, постійно плакала й говорила, що дуже сумує за ними.

Пан Степан зауважив: «Минуло вже майже 15 років після мого першого приїзду сюди. Багато чого змінилося за цей час, з простого робітника на будівництві я став підприємцем. Ми з дружиною відкрили невеличкий продуктовий магазин, де працюємо разом. Старші діти вже закінчили школу й допомагають нам, один син ще підробляє в автомайстерні на сусідній вулиці, другий дуже любить фотографувати. На минулий день народження ми подарували йому досить дорогий фотоапарат. Молодша донечка ще навчається і займається танцями. Тут для нас та наших дітей відкрилися нові можливості, і дякувати Богу, в нас вистачило розуму їх використати!»

Варто додати, що не всі історії такого характеру закінчуються позитивно. Багато хто й далі десятиліттями живе далеко від своєї родини і з часом звикається. Інколи такі сім’ї розпадаються, інколи чоловіки чи жінки паралельно заводять там ще одну сім’ю і тримають це в таємниці. Але такі родини, на мою думку, не можна назвати щасливими, бо діти все своє дитинство та подальше життя не бачать батьків і не отримують від них тієї любові та життєвого досвіду, які мали б. Частіше за все вони обирають той самий шлях, їдуть на заробітки в чужі краї, бо іншої долі для себе просто не бачать.

Вікторія КОПИНЕЦЬ