Не сенсація, але незвично: на залізничному вокзалі у Чопі туалет безкоштовний, та ще і прибрано

Що мене здивувало у Чопі – так це безкоштовний туалет на залізничному вокзалі. Мало того, що вхід до вбиральні вільний, без суворої тьоті, так тут ще і чисто, пахне миючими та дезінфікуючими засобами. Насправді так, і навіть краще мало б бути, але ми звикли до поганого сервісу, та ще і за наші гроші.

Подорожую чи їду у справах залізничним транспортом часто. Під час очікування поїзда чи електрички  думаю-гадаю, чому в нашій неньці до клієнта/споживача неповага, а то і зухвале ставлення. Не розумію політику керівництва залізниці: пасажир хоча і придбав квиток, але справити потребу в туалеті на вокзалі може тільки за гроші. Ціна питання – 4-5 грн. А якщо напередодні випив каву чи чай, а поїзд треба чекати годину-другу, а то і довше, то готуй  десятку-двадцятку. А якщо їдеш з дітьми, то витрати на візити до туалету складуть чималу суму. Пасажири вважають за щастя, якщо на вокзалі є туалет, бодай платний. Бо ж в Україні, як і на Закарпатті зокрема, є такі залізничні вокзали та станції, де нема вбиральні, а якщо і є, то краще до них не навідуватися. Аби не псувати настрій вам, дорогі читачі «Карпатського об’єктива», не буду писати про їхній жахливий стан. Ви ж неодноразово бачили цей сором і ганьбу країни, яка хоче йти в Європу.

Через Чоп транзитом їжджу часто. Днями зупинилась у найзахіднішому місті України. До наступного поїзда дві години. Надворі холодно, темно, тому вирішила чекати у касовому залі, бо зали для очікування нема. З 15 кас працювало дві, одна з них міжнародна. На ту годину пасажирів було небагато. Втричі більше було таксистів та валютників зі своїм набридливим «Куди їхати?», «Що міняєм?».

Побачивши напис «Безкоштовний туалет», здивувалася: безкоштовний?! Вирішила перевірити його стан. На дверях закріплений скотчем графік закриття туалету для прибирання. Відповідно до нього, туалет прибирають п’ять разів протягом доби. Переступивши поріг громадської вбиральні у прикордонному місті, в ніс вдарив запах хлорки. Видно, з часу останнього прибирання запах дезінфікуючого засобу ще не вивітрився. На стінах плитка шоколадного кольору, на підлозі – світлого. У жіночому та чоловічому відділеннях по чотири кабінки, двері на них пофарбовані бірюзовим та зеленим. На дверях, як не дивно, є гачки, на які можна почепити верхній одяг, сумку. Для потреб чоловіків є ще вісім пісуарів. Для візочників окрема кабінка. Вона закрита на ключ. Ключ знаходиться у чергового вокзалу.  У кабінках наявні чорні корзини для сміття, у них вкладені чорні целофанові пакети, є вода, у бачок натікає швидко. Із «мінусів»: нема туалетного паперу – треба мати свій. Умивальник є, але нема мила і вода з крана не тече, видно, поломаний. Над умивальником є дзеркало у деревяній рамці – у разі потреби можна поправити зачіску, припудрити носик.

У сусідньому з туалетом приміщенні я побачила жінку передпенсійного віку. Розмовляла по телефону угорською. Побачивши мене, розмову закінчила. Я чесно зізналася їй, що здивувалася, побачивши чистий безкоштовний туалет.  «Прибираєм, прибираєм по графіку, в день багато людей іде на поїзд і з поїзда, робочих станції багато. Протягом дня багато людей користується туалетом. Прибираємо, аби було чисто, порядок, все як має бути», – хвилюючись розповіла жінка.

Тетяна Грицищук, фото автора