Заробітчанська неволя

Якщо в містах хоча й важко, але все-таки можна працевлаштуватися, то на периферії це дуже проблематично. Вибір, який постає перед жителями сіл, не такий і великий: або займатися сільським господарством і збувати вирощену продукцію, або ж податися на заробітки.

З кожним роком відсоток українців, які вирушають у пошуках кращої долі в інші країни, зростає. І така сумна статистика аж ніяк не турбує наших можновладців, які взагалі роздумують над тим, аби ввести податок на важко зароблені за кордоном кошти.

Андрій, мешканець одного із сіл Виноградівського району, захотів розповісти нам свою незвичайну заробітчанську історію. Каже, що в рідному селі взагалі не знайти роботи, а до районного центру далеко, отож переважна більшість мешканців селища змушені вирушати на заробітки. А там уже хто куди. Комусь пощастить, комусь не дуже, це життя, і нічого не вдієш. Здебільшого Андрій їздив на заробітки в країни Євросоюзу: Чехію, Польщу, Німеччину. Спеціалізувався на викладанні облицювальної плитки. Але одного разу його давній товариш та односельчанин Сергій запропонував поїхати в Росію, у пригород Москви. Андрій ніколи до цього не бував на заробітках у РФ, та й багатенько чув поганих історій про цю країну-агресора. Сергій же запевнив, що замовник перевірений, надійний, а головне – хороші гроші платить.

Отож хлопці вирішили їхати. Спочатку приватним бусом дісталися до Москви, далі їх зустрів замовник і повіз до робочого місця. По дорозі розповідав, що будується невелике підприємство, а їхня участь полягатиме у викладанні керамічної плитки у виробничих цехах. Роботи там на добрих чотири місяці.На перший погляд замовник не викликав підозри. Коли ж заїхали на територію підприємства, парубки відразу помітили, що об’єкт надійно охороняється: великий мурований паркан з колючим дротом, відеоспостереження та охоронці з собакою.Поселили закарпатців у невеличку кімнату з двома ліжками, усі вигоди були на вулиці. І от почалися трудові будні, хлопці вправно виконували роботу, квадрат за квадратом викладали плитку. Харчування замовник забезпечував на місці, отож не потрібно було турбуватися про закупівлю продукції.Через два тижні роботи у свій вихідний день хлопці вирішили піти до тутешнього лісу – трохи відійти від роботи, оглянути природу. Коли ж вони хотіли вийти за територію, охорона не дозволила. Мовляв, їм дали вказівку не випускати нікого.Через декілька днів, коли приїхав замовник, Андрій захотів дізнатися, чому їх не випустили. Той з посмішкою відповів, що в лісі можуть бути дикі звірі й небезпечно ось так гуляти. Тоді стало вже зрозуміло, що тут щось не так. Після місяця роботи, як було домовлено заздалегідь, закарпатці захотіли отримати кошти, інакше вони збирають речі й ідуть геть. На що приїхав замовник із своїми товаришами спортивної статури і попередив парубків, щоб не ставили багато непотрібних запитань, доробили роботу і їхали додому. Звісно, про оплату праці в розмові не йшлося. Як згадує зараз Андрій, у той момент вони були дуже пригнічені, але наступного дня, як це не дивно, почали розробляти план утечі. Підмітили, що один із охоронців частенько приходить напідпитку на нічне чергування і засипає. Проблема залишалася тільки у вівчарці Греті, яку на ніч випускали з вольєра. Але також знайшли вихід: кожного разу, ідучи на роботу, закидали їй дещо зі своїх харчів. Через півмісяця собака звикла до парубків, і вони могли навіть погладити її через отвір у загорожі. Отож усе було продумано, і для дня «Д» хлопці обрали суботній вечір. Близько першої години ночі вони вилізли через вікно, до них відразу підбігла Грета, але впізнала парубків, які й цього разу почастували її харчами. Далі тихенько пройшли повз будку охоронця, який спав, і перекусивши дріт, перелізли через паркан. Рухалися цілу ніч лісом поряд з дорогою, якою приїхали. Так добралися до ближнього селища й ранковою маршруткою до Москви. Андрій завжди брав з собою на заробітки пластикову картку з певною сумою, на яку і змогли купити білети додому. Як тепер згадує з посмішкою, звертатися в міліцію з приводу цього інциденту ніхто навіть і не думав, там же всі заодно. Насамкінець Андрій радить дізнаватися про надійність замовника від людей, які в нього безпосередньо працювали, і аж тоді вже їхати.

Богдан КУЛЬЧИЦЬКИЙ