Куди зникли заробітчани?

Василь та Іван зналися давно, жили в сусідніх селах.

Того літа разом доробляли об’єкт у чеського багатія, колишнього міністра, – дачний будинок привели до ладу, відреставрували, територію впорядкували і невдовзі вже мали їхати додому, а далі й на інші заробітки.

Іван тримав курс на Словаччину, а Василю ніяк не хотілося працювати за гривні в рідному Закарпатті. Вдома дружина і мала дитина, грошей потрібно на все… Тим паче роботу знає, минулоріч пропрацював у Німеччині, а зараз один знайомий давнього знайомого, якийсь поляк, кличе на роботу, знов до Німеччини. Обіцяє багато – 12 євро на годину, робота не важка – укладання плитки, треба двох людей. Іван спершу відмахується, але в останній момент змінює свої заробітчанські плани, і ось, після кількаденного перепочинку вдома, вони вже мчать по автобані без обмеження швидкості, назустріч новій роботі і з надією на кращі заробітки.

У дорогу вирушили в суботу вночі, легко промайнули вже майже рідні Словаччину і Чехію, наступного дня їхали Німеччиною. Величезне місто – Франкфурт-на-Майні зустріло їх зачиненими крамницями, невідповідністю перехідників для заправки газом авто, буркотливим і байдужим персоналом на заправці, похмурою погодою. Та ще й поляк не приїхав їх зустріти. По телефону вказав адресу, де будуть жити, і попросив хлопців надіслати їхні фотографії. На цьому теплий прийом не закінчився.

За цей день хлопців дивувало тут чимало, однак, тільки-но потрапили у напівтемне підвальне помешкання з решітками на вікнах і дверима без ручки всередині, що відчинялися тільки ззовні, дещо насторожилися, але виду не подали. Іван на всяк випадок заховав невеличкий ніж у рукав.

Їм відчинив якийсь кудлатий поляк; як він розповів, нещодавно тут теж проживали українці, однак уже поїхали додому. «Ліжка не застелені, то ще можна зрозуміти, – розповів уже вдома Іван, але те, що українці залишили повний холодильник харчів, зовсім свіжих, і видно, що купували їх надовго, і випивку – пива і рому, такого не може бути! Тут я шкурою відчув – щось тут не так; обмовився, що йду ще до машини за речами, покликав Василя, і щойно нас випустили звідти, – тільки запах гуми нашої могли почути, так ми звідти тікали. Хтозна, що там сталося і куди раптово поділися здорові хлопці, що приїздили до нас, не допивши і не забравши із собою пиво, уже ніхто не дізнається», – підсумував задумливо заробітчанин.

Оксана ЧОПАК