Гуртківці Мукачівського клубу спортивного орієнтування досліджують історії Закарпаття. ФОТО

Хочете щоби ваші діти розширили свої знання з географії та історії рідного краю, одночасно й зміцніли здоров’я та росли патріотами? Долучить їх до занять туризмом і краєзнавством! Адже наша минувшина вельми різноманітна і надзвичайно цікава.

Ось, для прикладу, цей рік оголошений Президентом роком Української революції 1917-1921 років. 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві посол Західноукраїнської Народної Республіки Лонгін Цегельський передав грамоту Національної Ради „Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною” голові Директорії Володимиру Винниченку. Після урочистого проголошення злуки відбувся військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли.

Гуртківці Мукачівського клубу спортивного орієнтування „Товариш” дослідили зв’язок між тими подіями і Закарпаттям.

Катерина Цепурдей: – Ми досліджували бойовий шлях Легіону українських січових стрільців на Закарпатті. Знайшли історичні праці та джерела, що були опубліковані у міжвоєнний період, спогади учасників. Іван Чмола під час Першої світової війни був сотником – командиром одного з підрозділів, який стримував наступ російської імператорської армії під Абранкою і Підполоззям, у Збинах та Жденієві.

Для себе я відкрила багато нового. Дізналася, що до Легіону, який з вересня 1914 проходив вишкіл на Мукачівщині у селах Страбичово і Горонда, входили лише добровольці, абсолютна більшість стрільців була учнями або студентами у віці до 22 років. Повна аналогія з сьогоденням: і зараз у перших рядах захисників України молодь і добровольці.

Олексій Шорін: – У чистоті помислів добровольців, їхніх патріотизмі, бажанні вибороти для України державну незалежність сумніватися не приходиться. Одна із дівчат–добровольців, студентка філософського факультету університету в Граці Софія Галечко у своєму щоденнику 11 вересня 1914 р. зазначала: – „Я на Закарпатті, в рядах Січових Стрільців. Дивний якийсь сон. Вісім днів їзди поїздом, три дні голодування, примусові мандри по Мункачу від 3-ї ночі до 8-ї ранку та приїзд до Ґоронди… Мої мрії здійснилися – я працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий спокійний Грац, забула про рідню, про іспити й увесь світ… Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем? Завтра, позавтра може підемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаємо. Що там! Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях – вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки і діла”.

Людмила Калчева: – Влітку ми ходили у багатоденний похід Бескидами, пішки пройшли з Ужка до Сваляви, місцями, де набували військового досвіду підрозділи юних стрільців. На Ужоцькому перевалі українці прийняли бойові хрестини: понад 7 годин сотня Осипа Семенюка, разом з іншими частинами стримувала наступ росіян. Стрільці відходили з поля бою останніми, вже тоді, коли ворог обійшов їх з усіх боків. „Наступного дня москалі перейшли галицько-мадярську границю між Климцем і Вербяжем (Верб’яж) та атакували сотню Дідушка у Ракочі Шаляс (так угорці називали село Завадка) і Верецьких (Нижні Ворота). Сотня вдержалася на становищах до вечора й завзято боронила Верецькі обабіч дороги. Жертви бою були: 10 убитих, 11 ранених, 8 потрапило в полон” – записано у хроніці УСС.

У Бескидах й досі можна зустріти чимало слідів тієї війни. Гори Ближня, Старостина, Листкованя, Нондаг, Пікуй, перевали Кут, Хрести та Руський Путь, які ми подолали у поході, оперезані траншеями та залишками бліндажів. Саме українські стрільці, образно висловлюючись, були „оком фронту”: проводили розвідку, слідкували за переміщеннями супротивника. Вони заходили у далекі тили ворога, нищили обози, нападали на менші підрозділи російського війська і нерідко добували відомості, які викликали справжнє захоплення у командирів.

Олександр Ткачук: – Мене найбільш вразили спогади учасників зимового переходу по Боржаві. Зима 1915 року, як і цьогорічна, була тривалою і сніжною, багатою на несподівані відлиги протягом дня і жорстокі морози, що вночі досягали до -30^о. На фронті не вистачало харчів і боєприпасів. На передовій діяла заборона на розпалювання багать, тож від морозу, хвороб і голоду загинуло не менше бійців, ніж від куль, багнетів чи ворожої артилерії. З-за холоду часом навіть не спрацьовували затвори у гвинтівок і це означало, що у багатьох сутичках з ворогом переможців визначали буквально „на багнетах”.

Ось як описують ті події їх безпосередні учасники: – „В Мальмоші (Стройне) стрінула ся сотня Дудинського з сотнею Чмоли і Горуком. У Зайго (Дусино) застали отамана Коссака і сотню Букшованого.

Ввечері відбулося в Зайго нагородження. Генерал Р.Дрда вручив сотникові срібну медаль І класу і прийняв парад УССусів.

По закінченні урочистостей дістали дві сотні наказ відійти 17 грудня на лісничівку Баляйті, де сотня Дудинського мала залишитися, а сотня Букшованого повинна була піти дальше до лісничівки на вершині гори Зеньова (1367 м, на південно-західному ребрі Стою). Дорога була незвичайно важкою. Харчі везли на в’ючних конях. Сотні прийшли на місце пізно ввечері і заночували в просторій стайні побіч лісничівки графа Шенборна. Наступного дня стрільці намагалися пройти далі, однак з-за страшної завірюхи у високих горах завернули. 19 грудня, коли настала гарна погода, сотня Букшованого відійшла через Стой (1679 м) на Боржаву. На горах лежав скрізь глибокий сніг. 20 грудня пішла сотня Дудинського у страшну завірюху на гору Плай над Воловцем, де вже застала 129 бригаду. Опісля прийшли туди сотні Чмоли і Носковського і всі розмістилися разом з іншими австрійськими відділами у стайнях двох сусідніх лісничівках графа Шенборна. Того ж дня сотня Букшованого вже брала участь у наступі на село Зуґо (Гукливе).

Наступного дня атаку на Зуґо повторили. Сотні Букшованого і Носковського під проводом Коссака атакували на лівому фланзі. Стрільці Дудинського стояли на правим крилі. Сотня Чмоли, ведена Горуком, дістала приказ піти до Волівця. Москалі були у великій перевазі. Армія відступила, а сотні, втративши чимало бійців, 22 грудня відійшли назад на гору Плай до лісничівок.

З 23 грудня стрілецькі сотні тримали оборону на Плаю і Темнатику, поперемінно несли патрульну службу і висилали розвідку. 1 січня з Боржави стрільці спустилися на станцію Занька і відійшли до Сваляви”.

Яна Брунцвик: – Після впертих і завзятих боїв січові стрільці були відведені до сіл Ізвор (Родниківка), Сарвашкут (Оленьово), Дицьковиця, (нині частина Поляни) і Кіралісалляч (Солочин), де дістали частковий відпочинок на Різдвяні Свята. Та вже 8 січня відійшла сотня Букшованого зі сотнею Носковського до Порошки (Порошково), а на другий день до Туріямезе (Тур‘я Поляна), звідки виконували розвідчу службу в сторону Гавашкес (Люта) і Збуня (Збини).

23 січня у Карпатах розпочався австро-німецький наступ. Після кількаденних боїв союзники зломили оборону царських військ і тим самим відкинули ворога поза межі Закарпаття – на Галичину.

Ніна Цепурдей: – Неодноразово був на Закарпатті і Лонгін Цегельський, якому 22 січня 1919 року у Києві була надана честь зачитати Акт злуки українських земель. Як член Бойової управи січових стрільців він приїжджав до Мукачева, де у Варпаланці знаходилися штаб Легіону і Кіш – його навчальна частина. Збереглося фото від 11 травня 1915 року, де Л. Цегельський промовляє до стрільців на терасі Мукачівського замку. Ми відвідали Паланок під час канікул і знайшли місце того мітингу – це відбувалося на західному бастіоні замку.

Валерія Смочко: – Вважаю, краєзнавство – це цікаво і корисно. Під час канікул ми загартовували своє тіло у походах засніженими горами, а дух – пізнавальними лекціями. У День Соборності згадали всіх, хто віддав своє життя, захищаючи нашу Батьківщину. Українські січові стрільці, як і сучасні герої України, захоплюють своєю хоробрістю та силою духу!