Мукачівка тче традиції у дусі сучасності

Ткацтво – одне з найдавніших ремесел, яке колись передавалося з покоління в покоління. У кожному орнаменті, у кожній нитці закладено пам’ять про предків, їхній побут, вірування і відчуття краси. Колись ткацький верстат стояв чи не в кожній хаті, а тканини створювалися не для декору, а для життя: одяг, рушники, рядна, скатертини. Сьогодні це ремесло переживає непрості часи, адже його витіснили фабричні вироби, швидкість і дешевизна масового виробництва.

Та водночас усе більше людей повертаються до витоків. Не з необхідності, а з внутрішньої потреби зберегти те, що формувало нашу ідентичність. Відродження традиційних ремесел стає не лише модою, але й спротивом забуттю. Мукачівка Мирослава Стегура – одна з тих, хто власними руками відновлює нитку зв’язку з минулим. Вона щиро прагне, щоб надбання пращурів не зникли, а жили далі – у домівках, у речах, у пам’яті. Більше про своє захоплення, свої вироби та загалом про відродження давніх традицій майстриня розповіла «Карпатському об’єктиву».

Ткацтво стало частиною життя

Історія Мирослави Стегури у ткацтві почалася не з дитинства, як це часто буває, а вже у зрілому віці. Усього шість років тому вона навіть не уявляла, що ткацький верстат стане важливою частиною її життя.

«Я поїхала в гості на Тячівщину до подруги. І там її мама показала, як тчуть. Я дивилася і не могла відірвати очей. Мене це так захопило, що я ще довго після того думала про верстат», – пригадує жінка.

Те коротке знайомство з ремеслом стало початком великої мрії. Повернувшись додому, Мирослава вже не могла забути побачене.

«Я буквально марила тим верстатом. Уявляла, як буду ткати, як нитки переплітаються. Чоловікові постійно про це говорила», – усміхається вона.

Зрештою мрія здійснилася. Верстат знайшли аж на Рахівщині. Старий, занедбаний, покинутий у сараї, він роками припадав пилом і, здавалось, уже віджив своє.

«Його стан був дуже поганий. Але Павло сказав, що спробує відновити. І таки зробив це. Розібрав, почистив, полагодив. Фактично дав йому друге життя», – розповідає майстриня «Карпатському об’єктиву».

Саме з того моменту у її домі з’явилося не просто ремесло, а новий ритм життя.

Перші кроки були обережними. Мирослава вчилася самотужки, пригадуючи те, що бачила, шукаючи інформацію в мережі, пробуючи і помиляючись.

«Мій перший виріб був дуже простий. Просто сувій тканини. Але для мене це було щось неймовірне. Я з нього зробила скатертину. Вона й досі в мене є, – запевняє закарпатка. – Із часом з’явився досвід, впевненість і бажання експериментувати. Сьогодні в моєму доробку вже сотні виробів. Я навіть точно не скажу скільки. Не рахую, просто тчу».

Мукачівка створює не лише класичні речі. Її роботи різноманітні і водночас дуже домашні, теплі.

«Наразі роблю подушки, шалі, шарфи. Пробувала навіть штори ткати. Мені цікаво пробувати різне, – наголошує умілиця. – Хоча за фахом я медсестра, та рукоділля завжди було мені близьке. Вмію шити, комбіную тканини, додаю власні ідеї до традиційних форм. Мені подобається, коли річ не просто гарна, але ще й корисна. Щоб її можна було використовувати щодня».

Окрім великого верстата, у неї є і маленький, який вона придбала через інтернет-магазин. З його допомогою створює пояси та декоративні шнурки.

«Це вже така більш дрібна робота. Але теж цікава. Там інша техніка, інше відчуття, – пояснює жінка. – Попри те, що мої вироби могли б знайти покупців, не хочу перетворювати хобі на бізнес. Усе роблю для себе. Для душі. Для свого дому. Для родини. Мені приємно, коли мої речі носять рідні або коли вони прикрашають оселю».

Майстриня вже встигла передати свої знання далі.

«Онучку навчила. Вона цікавиться, їй подобається. А от донька каже, що не має часу. Робота, справи… Не всім це підходить», – наголошує Мирослава.

Серед її робіт є і такі, що запам’яталися найбільше.

«Найбільший виріб – це, мабуть, штори. Там багато роботи, багато ниток. А найменший – маленький поясок. Але він теж непростий, бо там треба дуже акуратно все робити, – розповідає вона. – Є й роботи, які вимагали особливої витримки. Найважче – це коли великий виріб і довго тчеш одне й те саме. Треба терпіння. Інколи вже хочеться швидше закінчити, але не можна поспішати. Час, який іде на створення однієї речі, залежить від складності. Може бути кілька днів, а може й тиждень. Якщо щось велике і складне, то ще довше. Я не ставлю собі рамок. Для мене ткацтво стало не просто захопленням. Це частина щоденного життя, спосіб зупинитися серед буденності і створити щось справжнє. Коли тчеш, ніби заспокоюєшся. Усі думки стають на свої місця. Це дуже особливий стан».

Мотивує і процес, і результат

Ткацтво для Мирослави Стегури є способом самовираження. У ньому поєднуються ритм і особливий внутрішній стан, який важко передати словами. Воно вимагає зосередженості, але водночас заспокоює, дисциплінує і дає відчуття завершеності.

«Коли сідаю за верстат, ніби випадаю з усього. Є тільки нитки, руки і думки. І вони поступово стають спокійнішими, – зізнається майстриня. – Мене захоплює сам процес. Те, як із окремих ниток народжується цілісне полотно. Це як диво. Спочатку нічого нема, тільки основа. А потім поступово з’являється візерунок, певна форма. І ти бачиш результат своєї праці. Особливу роль у ткацтві відіграє колір. Я люблю експериментувати, поєднувати відтінки, візерунки, іноді навіть інтуїтивно. Не завжди планую щось наперед. Буває, починаю з одного, а в процесі змінюю. Дивлюся, як лягає нитка, як виглядає разом. Це теж творчість».

Надихає закарпатку багато речей. І природа, і побут, і навіть спогади.

«Іноді побачу десь поєднання кольорів – у природі, в одязі, в інтер’єрі – і вже маю ідею. А інколи згадую старі рушники чи килими, які були в бабусі і спадає на думку щось власне. Та найбільша мотивація – це сам процес і результат. Мені просто хочеться творити. Це дає радість. Коли закінчуєш роботу і дивишся на неї – це особливе відчуття», – стверджує умілиця.

Важливою для неї є підтримка близьких. Також її надихають ті, хто поруч і цінує її працю. Жінці цікаво передавати свої знання далі.

«Мені б хотілося, щоб більше людей цікавилися ткацтвом. Це ж наше, рідне. Це не має зникнути, – переконана майстриня. – Навіть у сучасному світі для традицій є місце. Головне – бажання їх зберігати. Не обов’язково всім ставати професіоналами. Але хоча б знати, як це робиться, розуміти цінність. Це вже багато».

Марина АЛДОН