Як у Перечині відзначили Вхід Господній у Єрусалим та вербу освячували

Частина закарпатських церков, зокрема Мукачівської греко-католицької єпархії, Мукачівської римсько-католицької дієцезії та протестанських течій, 29 березня відзначили Вхід Господній у Єрусалим та освятили вербові галузки. Тобто, Вербну неділю святкували ті, хто дотримується григоріанського календаря.

Історія свята

Вхід Господній у Єрусалим – велике християнське свято в останню неділю перед Великоднем (шоста неділя Великого посту). Його виникненню послужила біблійна історія урочистого в’їзду Ісуса у Єрусалим на ослі з Віфагії перед своїми стражданнями і розп’яттям. Народ зустрічав Його як Спасителя, встеляючи шлях пальмовим гіллям, та вигукував: «Осанна Синові Давидовому!». Слово «осанна» перекладається з івриту як «спаси, ми молимо». Це моління про допомогу, впевненість у допомозі (порятунок), вигук, що виражає радість про порятунок. Осанна – це хвала, але одночасно це смиренна, коліноприклонна молитва.

Донині збереглася в Єрусалимі Пальмова вулиця названа на честь даної події. Це велике свято у християнському році належить до числа дванадесятих. Значення свята Входу Господнього в Єрусалим – визнання Ісуса Месією, також це нагадування, що шлях до слави – це шлях через терпіння і хрест. Це свято вчить нас вірності Богу не лише в час радості, але й у випробуваннях.

В’їзд Ісуса Христа в Єрусалим описаний у всіх чотирьох Євангеліях. У Біблії описано як народ зустрічає Ісуса Христа як царя і кидає йому під ноги пальмові листки. У середньоморському регіоні пальми вважались знаком життя і перемоги, а в Ізраїлі – символом незалежності та перемог ізраїльського царя. Ослиця (осел) є символом скромності царя і його ненасильницької влади.

Чому ми святимо вербу?

У нас замість пальм, які росли в Єрусалимі, використовують вербу – першу рослину, що розпускається навесні. Вона символізує оновлення, життя і перемогу.

Вербна неділя (на Закарпатті також кажуть Квітна, Цвітна) – народне слов’янське свято, що злилося з християнським святом в’їзду Ісуса Христа в Єрусалим. Неодмінним атрибутом свята є освячені гілочки верби та жартівливе побиття ними. Легко ударяючи один одного, люди кажуть: «Не я б’ю – верба б’є. За тиждень – Великдень!».

Звичай святити вербу відомий принаймні з XI ст. і згадується вже в «Ізборнику» 1073 року, а також Данилом Паломником.

Свячена верба вшановується українцями і з нею пов’язано такі табу, як заборона топтати свячену вербу. Тому навіть найдрібніше гілля, що лишилося після освячення, спалювали. Свяченій вербі приписується магічна сила. Нею, за звичаєм, виганяли худобу на пасовище для захисту худоби від нечистої сили. Під час граду свячену вербу викидали надвір, щоб припинити негоду.

Освячені гілочки зазвичай зберігають вдома біля ікон протягом року як символ захисту від усіх лих і не викидають у смітник. Торішню вербу можна спалити у чистому місці або закопати у землю.

Вважається, що верба – це символ живучості, самозбереження, оскільки гілочки верби легко пускають коріння, якщо їх лише ввіткнути в вологу землю.

За сучасними неоязичницькими поясненнями, верба символізує Світове дерево, або конкретно його верхівку. Назва верби виводиться зі слова «вер», з якими пов’язується значення верху. Звідси також «верх», «вершина», «вершити», «верхів’я», «верхній», «зверхник», «верховода», «верховина» тощо. Верба через це фігурує і в інших святах: Купала, Різдва та самого Великодня. Про вербу згадується у дохристиянських веснянках-гаївках, як-от «Вербова дощечка».

Літургія та освячення вербових гілок у церкві

У греко-католицькому храмі святого Миколая Чудотворця міста Перечин святкова Літургія розпочалася о десятій годині і тривала дві години. Приміщення було наповнено людьми різного віку, які щиро молилися про Божу благодать та припинення війни в Україні. Сповідальники прийняли святе причастя. Всі присутні, отримавши благословення, вийшли на подвір’я церкви, де відбулося освячення вербових гілок.

Вірні принесли із собою гілки верби, в основному із сірими бруньками, які раніше наламали або купили і засушили, оздобивши різнокольоровими стрічками, гілочками самшиту, туї. Пані Тетяна додала до свого вербового букету гілочки форзиції та нарциси, щоб було гарно і по-весняному. Зелені ваї нарізали чоловіки парафії напередодні, і після освячення люди брали по декілька галузок і несли додому. Освячену шутку ставлять за ікони, тримають у вазоні до наступного року, кладуть на хлібне корито або на миску, коли замішують тісто до великодніх пасок – щоб «причина добре росла і ніяка нечиста сила зашкодити тісту не могла». Дехто дотримується досі прадідівських звичаїв і несе мицьки на цвинтар, на могили покійних родичів, щоб і «небіжчики мали радість із Цвітної неділі».

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора