У бібліотеці Перечина відбувся поетичний вечір з ароматом кави

Минулого четверга у затишній атмосфері КЗ «Публічна бібліотека» Перечинської міської ради відбувся поетичний вечір «З ароматом кави» – тепла й душевна подія, яка об’єднала всіх, хто любить поезію, закарпатську каву та щирі розмови.

Присутні насолоджувалися мелодійним звучанням поетичного слова, читали власні вірші й поезії улюблених авторів. У кожному рядку звучали щирість, натхнення, любов і мрії – усе те, що робить наше життя яскравішим. Особливою родзинкою вечора стали «передбачення до кави» – маленькі побажання з цукерками до запашної кави. Учасники з цікавістю відкривали свої «солодкі передбачення», що дарували усмішки, гарний настрій і віру в добро.

Тепла атмосфера, аромат кави, світло свічок і поетичне слово створили справжній простір натхнення й гармонії, де кожен гість відчув себе частиною великої поетичної родини.

Ведуча заходу директорка книгозбірні Мар’яна Белеканич повідомила, що працівники закладу організували такий вечір невипадково, бо ж поезія – це розмова серця з серцем, це мить щирості, у якій слова набувають смаку і глибини. Вона вміє лікувати, надихати, закохувати, мріяти. А ще у ній – складна історія України, боротьба за незалежність, присвяти нашим воїнам.

Марія Дутко, 40 років, зачитала власну поезію «Осіння кава з присмаком тривог», яка народилася і стала нотаткою у телефоні напередодні. Її авторка присвятила нашим захисникам.

– Осіння кава з присмаком тривог,

Із ароматом димного світанку,

Із чорним болем проведених турбот,

Із (?) втраченого ранку.

Осіння кава з дрібкою тепла –

На світлий день, на волю, на здобуток,

За те, щоб знову мирною була

Моя земля в обіймах незабутих.

Осіння кава з коржиком скорбот

За всіма тими, кого немає нині,

Хто, мов стіна, стоять за свій народ,

Хто вічно житиме у пам’яті країни.

Осіння кава з присмаком тривог…

Марія почала віршувати після загибелі брата на фронті. Два місяці тому у світ вийшла її перша поетична збірка «Дякую, солдате, за життя».

Світлана Крижановська, 47 років, зачитала власні вірші, в одному з яких порушила актуальну тему заробітчанства закарпатців за кордоном.

Юрій Шейко, 78 років, розповів, що до поезії долучився ще у школі. Вперше зі сцени прочитав вірш у далекому 1964-му. Зачитав зворушливий поетичний доробок, який присвятив пам’яті матері.

Продовжила поетичний ланцюжок поетеса з села Тур’ї-Ремети Світлана Червеняк, 61 рік. Вона пише українською та русинською. Писати почала після загибелі єдиного сина. Другого листопада була шоста річниця його трагічної смерті.

– Біль втрати, безсонні ночі у сльозах виливалися у прозові рядки, а потім я показала свої творіння поету Івану Козаку та редактору районки Юрію Ковачу, і вони порадили залишити болючу прозу і почати писати вірші. І так все почалося, – поділилася пані Світлана. – До першої книжки «Солодка тиші мить» увійшло 35 віршів. До другої «Заходьте до мене» – вже 75 віршів. Останні два роки працюю над третьою. Почала писати фіґлярні гуморески русинською. Теми – різні. Як думаю, як говорю, так і пишу.

Зачитала кілька, їх присутні сприйняли тепло, що додало настрою, бо кожна жінка впізнала себе.

– Всталам рано – навкруж темінь, щи ся не розвиднять.

Йду ся мити, парадити – най ня люди увидять.

Возьму сукню з фодрічками, лакові сандали,

Вби до ташки і монистят якраз паровали.

Крутиламся, чесаламся, губим мальовала –

Надворі вже сонце сходить і роса пропала.

Мушу біжти в магазин – гОдини втікавуть,

Вже за мнов на вулиці цімборки чекавуть.

Увіділам у рекламі, же буде торговля –

В буділярі пачка гроши – сума удповідна.

Куплю собі по акції зась дисять віганів –

Хоть ся завтра без буханки і без цукру убстану.

Буду їсти кабачки, леквар, чамаладу,

Затом красна як лілія спереду і ззаду.

Дівки менше купували – гроші чкодовали.

Надулися як порхавки, пуд нус буботали.

Не завидьте, цімборашки, – така моя вдача:

Якось добу перебуду – завтра буде плаца.

Чи я сита, ци голодна – вто нихто не знає,

А кіть вуйду неприбрана – каждий ся вбзирає:

Што ся стало, не віруву, ачий дашто хвора?

Цуря має галам – повнезна комора.

Дай боже, штось не так – нараз позирувуть,

Їм помахаву руков – на ся не нервувуть.

Людмила Ганчак уже на заслуженому відпочинку, народилася в Маріуполі. Закінчила медичний факультет Ужгородського університету. Лікарську справу поєднувала з поетичною творчістю: писала на духовні та релігій теми, чимало віршів присвятила Україні, останнім часом на папір лягають і байки. Є авторкою трьох поетичних збірок. У 2013 році видала казку-містерію «Як Україна раєм стала», в якій ангел Руся спустився з небес на землю спасати людей та Україну.

Ганна Мегела, 77 років, римує давно, пише українською та русинською, але цього вечора продекламувала вірш Олександра Духновича «Я русин был, єсмь і буду», а також поезію Петра Скунця, лауреата Шевченківської премії, «Духнович», яку він написав ще у 1990-му році.

Тетяна Кречко пише прозові дописи у Фейсбуці під рубрикою «Думки вголос». Вона зізналася, що поезію дуже любить читати.

– Практично – це моя професія, бо я веду програми у Центрі культури і дозвілля і є викладачкою театрального мистецтва Перечинської школи мистецтв. У акторів один із засобів виразності є сценічна мова. Тобто технікою мовлення ми мусимо володіти, мої вихованці також багато читають поезії, хоча в школі читають її дуже мало. До прикладу, моя донька у п’ятому класі вчила тільки два вірші. Зараз уже листопад, і дали вивчити напам’ять перший вірш – «Пісню про рушник» Андрія Малишка. Чим це мені відкликається? Коли я з учнями читаю поезію, вони мені кажуть, що не люблять вірші, читати поезію, тому що їм незрозуміло, тобто ніхто їм не пояснює, не розказує про основну функцію поезію. Звісно, що кожен розуміє поезію по-різному, когось вона надихає, а когось до чогось спонукає. Я кажу про класиків, – слушно зауважила.

Пані Тетяна продекламувала поезію Василя Стуса «Здається, нас ніколи не було» та сучасної поетеси Марини Пономаренко «Тримайся за порожнечу».

Авторка цього репортажу також мала слово. Вона зачитала поезію Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти людина», яку вперше почула на уроках української літератури ще у 1991-му році, і відтоді вона є напутньою у житті.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора