Закарпатець однією рукою будує будинки… із сірників

Василь Попович із Хуста колись був будівельником. Працював на багатьох об’єктах краю. Потім були заробітки у Чехії, серйозна травма на виробництві і втрата кисті однієї руки.

Здавалося б, про фізичну працю можна на все життя забути. Тим більше, що протезу чоловік не має. Але ж ні. Він не зламався і навчився обслуговувати себе однією рукою, навіть творити нею справжні дива із мініатюрних матеріалів – сірників.

Історію свого життя та тонкощі незвичного захоплення закарпатець розповів «Карпатському об’єктиву».

Будівництво цікавило ще в дитинстві

Батько Василя також був будівельником, тож із маленького хустянин мріяв піти його стопами. Два брати чоловіка також обрали фах, пов’язаний зі зведенням житла.

«Старший брат наразі живе у Чехії, має свою будівельну фірму. Молодший закінчив університет у сфері архітектури і працює інженером у Києві. Я маю лише середню спеціальну освіту, починав із підсобника, потім був майстром, бригадиром. Ми всі рівнялися на батька, який був для нас ідеалом. Фізичної праці ніколи не боявся, вона мені подобалася. Якби мав сина, він би продовжив сімейну справу. Але в мене дві доньки і одна з них стала вчителькою, а інша – працює водійкою у Німеччині. На жаль, каліцтво вибило мене з колії, але я все одно знайшов розраду для душі», – зізнається пан Василь.

Виробами з сірників закарпатець захопився ще в дитинстві, тоді таке заняття було досить популярним.

«Коли я ще ходив до школи, були навіть спеціальні гуртки, де вчили дітей виготовляти різні цікавинки з підручних матеріалів. Першою моєю роботою був млин. Зробив його в сьомому класі. Працював над ним три місяці. Він навіть зайняв призове місце на районній виставці свого часу. Потім десь у 15 років зробив із сірників церкву і мама дуже пишалася цієї роботою, показувала мій макет усім подругам. Тоді сірники були дешевими, пачка коштувала всього копійку. Тож затратним моє захоплення ніхто не вважав. Батько добре заробляв і мене підтримував у всьому. Завжди мав кишенькові гроші, які витрачав на сірники, а не на булочки», – із посмішкою пригадує чоловік.

Загалом у шкільні роки він мав уже свою колекцію виробів із сірників.

«У моїй кімнаті була навіть спеціальна поличка для робіт. Її мені зробив сусід. Найчастіше мали я майстрував щось мініатюрне. Один виріб міг зробити всього за один вечір. Це міг бути човен, велосипед чи машинка. Деякі роботи мама тримала навіть у серванті на почесному місці, поміж кришталевим та порцеляновим старовинним посудом. Загалом моя колекція складалася із більше ніж сотні виробів. На жаль, її втрачено. Я мав років 25, коли в хаті батьків трапилося нещастя – від несправної розетки спалахнула пожежа. На той час уже був одруженим, жив окремо. Хату з братами ми швидко відбудували, усе оперативно за декілька місяців відновили, меблі купили нові, але мої дитячі роботи згоріли всі до єдиної. Ну і що! Я за ними не пошкодував ні на мить, завжди радів тільки, що не постраждали батьки, що після трагедії залишилися здорові і неушкоджені. Матеріальне, щоб то не було, усе тимчасове, головна цінність – це наше життя!», – запевняє Василь Попович.

Повернувся до дитячого захоплення, аби не сидіти без діла

Більше ніж 10 років тому у життя Василя Поповича увірвалося нещастя, він травмував руку, яку довелося ампутувати, а на іншій втратив цілих три пальці.

«Для мене фізичне каліцтво стало справжньою трагедією. Я не міг більше займатися улюбленою справою, впав у відчай. Була сильна депресія. Брат пропонував замовити протез, але відмовився. Років два адаптовувався до нового життя. А потім зрозумів, що не все втрачено, адже я можу ходити, маю обидві ноги і руки… хоч мої кінцівки і не зовсім цілі, але вони є. За той час обслуговувати себе самостійно вже навчився, ні від кого не залежав, сторонньої допомоги не потребував. Тож як тільки трохи оговтався від пережитого, вирішив нарешті «взяти себе у руки». Разом із зятем ми відкрили магазин, тож я проводив багато часу на новій роботі. А далі зрозумів, що вечорами мені сумно, треба ще чимось зайнятися. Вирішив знову спробувати щось майструвати із сірників. Спочатку однією рукою було дуже важко, але поступово призвичаївся, навчився останком руки притримувати матеріали, а іншою рукою виконувати ювелірні роботи», – наголосив закарпатець.

І першими роботами в уже дорослому віці у чоловіка були будинки.

«Якщо в дитинстві я найчастіше майстрував якісь кубики, колони, «ліпив» тварин, пістолети, бо тепер у мене у пріоритеті саме архітектура. Пробував навіть картину викласти із сірників різного кольору. Вийшло непогано, але більше мені подобається будувати саме будинки. Крім того, дружині, наприклад, зробив квітку, онукам – човники, кораблики, машинки, старшій доньці – декоративне дерево для інтер’єру, яке вона до Великодня причепурює писанками, а до Нового року – кульками, а молодшій – скриньку для прикрас. Загалом із сірників можна дуже багато що змайструвати. Навіть якщо зовсім немає ідей, їх можна знайти в Інтернеті. Наразі є чимало сайтів із покроковими інструкціями. Тобто, головне – мати бажання і матеріал», – переконує Василь Попович.

Аби зробити сірикову хатку, за словами чоловіка, краще спочатку намалювати собі макет, тоді менше доведеться переробляти за собою неточності.

«Якщо людина не має відповідного досвіду, вона не може уявити кінцевий вигляд свого виробу. Може так трапитися, що напівготову роботу доведеться розвалювати і починати все спочатку. Не буду приховувати, у мене таке бувало… і не раз. Аби не нервувати і не робити «зайвих рухів», краще прорахувати усе ще до початку самого «будівництва», зробити мальований макет у трьох проекціях і лише так приступати до безпосередньо перенесення ідеї у реальність. Крім сірників потрібно мати ножиці чи ножик, клей, наждачний папір для затирання нерівностей і часом якісь цікаві деталі для оздоблення. Готову роботу, аби вона була більш міцною і довше зберігалася, можна покрити лаком. Хоча це – зовсім не обов’язково», – запевнив хустянин.

Одну хатинку, за словами пана Василя, можна зробити всього за два тижні, якщо працювати тільки вечорами.

«Невеличкий будиночок, за умови, що не сидіти над ним цілий день, а лише по кілька годин на добу після роботи, можна змайструвати тижнів за два. Але є й такі роботи, які я виготовляв навіть по 5-6 місяців, або ж іще довше. Над однією церквою, скажімо, працював цілих 9 місяців. Дружина навіть жартувала, що за такий час дитину народити можна. Але в загальному і вона, і всі рідні мене підтримують і це надихає та мотивує до подальших дій. У нашій хаті завжди багато сірників, бо вони для мене, як дошки для теслі», – переконує закарпатець.

Своє хобі чоловік вважає затратним, але вже не займатися «сірниковим хенд-мейдом» не може.

«Зараз моє захоплення не можна назвати бюджетним. Сірники ніби й недорогі, якщо вам потрібно придбати коробку, але якщо ви купуєте їх блоками, вийде не так то вже й дешево. Але зупинитися в мене немає сил, бо це хобі стало справжньою віддушиною після травми, коли я перестав виходити на реальні великі об’єкти. Зараз мало хто захоплюється подібним, але мені приємно, що в сімейному колі завжди щиро радіють кожній моїй новій роботі. Найцінніше, коли рідні цінують те, що ти робиш!», – запевняє він.

На майбутнє у Василя Поповича справді багато творчих планів. Про виставки він не мріє, продавати вироби – не хоче, але щиро прагне знайти серед молоді учнів, яким би передав усі тонкощі «сірникового мистецтва», бо жоден із онуків займатися нічим подібним не хоче. Також чоловік планує відтворити у мініатюрі Хустську спеціалізовану школу №1, у якій колись навчався і яка є найстарішим діючим навчальним закладом його рідного міста.

Марина АЛДОН