149292
12:34 2.072023

«Маріуполь – це місто, де сходить українське сонце», – каже вимушена переселенка Дар’я Маркович

Життя 3927

Дар’я Маркович – молода мама, яка у 2014-му допомагала ВПО з Донецької та Луганської областей у Маріуполі. Через повномасштабне вторгнення росії 24 лютого 2022 року їй і самій довелось евакуюватися на захід країни, а саме в Мукачево, бо її рідний Маріуполь росіяни перетворили на пустелю. Спеціально для «Карпатського об’єктива» жінка розповіла про жахи окупації, евакуацію та життя в новому місті.

Дар’є, розкажіть, будь ласка, про свою діяльність у Маріуполі ще до війни.

– Перший мій проєкт був спрямований на зниження шкоди від вживання ін’єкційних наркотиків. Я працювала з ВІЛ-позитивними людьми, а з 2015 року в організації «Маріупольська спілка молоді». Окрім того, керувала проєктом «Нетаксамо», метою якого було відновлення молодіжної ради в Маріуполі.

Знаю, що ви також допомагали вимушеним переселенцям з Луганської та Донецької областей. Що саме робили?

– Так, з 2014 року Маріуполь приймав людей, які переїхали з цих регіонів. ВПО було дуже багато, і саме тоді ми почали співпрацю з гуманітарними штабами, соціальними службами, допомагали речами, продуктами харчування, знаходили житло. Відкривали також центри підтримки родин з дітьми. Створили 7 молодіжних центрів, де діти могли займатися безкоштовно в таких напрямах, як журналістика, дизайн, фото- та відеозйомка, спортивні заняття.

Чи думали ви колись, що самим доведеться евакуюватись?

– Звичайно, ні! Це «помилка того, хто вижив», бо 8 років ми перебували на території, де постійно чули вибухи, постріли, і на жаль, звикли до цього. Це жахливо, так не має відбуватися, та для нас це стало нормою життя. У 2014 році ми відстояли наше місто, і ні в кого навіть думки не виникало, що нас можуть знову прийти визволяти. Маріуполь – це місто, де сходить українське сонце, абсолютна більшість містян була проукраїнськи налаштована, тому ми й подумати не могли, що нам доведеться евакуюватися. Навіть коли в нас почалися бойові дії, повсюди була рашистська техніка, чулися обстріли та бомбардування, ми все ще чекали наших військових. Адже перебували в інформаційній бульбашці, зовсім без зв’язку та інтернету. Зважаючи на ці обставини, думали, що за тиждень-два все скінчиться.

Розкажіть про початок війни особисто для вас. Де були, як швидко евакуювалися?

–Для мене війна почалась о 6-й ранку. Зателефонував друг і сказав: «Дашо, почалося!» У мене була зібрана тривожна валізка, але мама відмовлялася покидати місто. Ми не поїхали, бо вірили, що Маріуполь – це такий форпост, який ніхто не візьме.

У мене була заправлена машина, і в перші дні я волонтерила спочатку в Східному мікрорайоні. Створили гуманітарні штаби і звозили туди харчі, одяг, хто що мав. Я жила біля військового шпиталю, тому ми доставляли їжу й туди. Але так тривало недовго, бо серед населення почалася паніка, люди познімали всі гроші з банкоматів, процвітало мародерство.

Ми залишалися в місті до 16 березня. До мене приїхали жити подруга і друг з родинами. У нашому районі було ще більш-менш спокійно. Ходили по воду на річку, не мали ні світла, ні газу. Аби зігрітися й поїсти, розпалювали багаття у дворі. Усі паркани та дерева йшли на імпровізовані польові кухні.

Ми постійно намагалися знайти зв’язок. Бродили містом, переступаючи через трупи, їх було дуже багато. У моєму будинку також почали гинути люди. Їх ховали у дворах, на дитячих майданчиках. 12 березня мені вдалося вперше зловити зв’язок. Я зателефонувала своєму коханому чоловіку. Тоді ми дізналися, що відбувається, і зрозуміли, що треба виїжджати і якомога швидше. 16 березня прилетіло біля моєї багатоповерхівки. Нас обстріляли, ми ховалися в підвалах, уперше в житті я кричала від страху. І якщо до мого будинку йти дві хвилини, то ми повзли всі 20. Коли я зайшла до квартири, то сказала, що будемо виїжджати. Саме тоді прилетіло в «Нептун», комплекс поруч з нашим будинком. Від вибухової хвилі моїй мамі трохи пошкодило очі, і ми вирішили остаточно, що пора евакуюватися.

У нас були дві машини, і десь о першій годині дня ми попрямували в бік Мангуша. Хоча відстань до селища всього 15 км, ми їхали 9 годин, адже там уже стояли російські блок-пости. Десь о 23-й дісталися Мангуша, там переночували в лікарні. А вже 17 березня вирушили на Бердянськ, звідти в Дніпро, а потім на Західну Україну, до Мукачева.

– Що найбільше запам’яталося з того періоду?

– Це такі важкі спогади, що всі вони наче змішалися. Мертві тіла, відірвані кінцівки. Люди, які кричать під завалами. У Маріуполі був зруйнований кожен п’ятий будинок, і ніхто нічого не робив. Не було пожежників чи рятувальників. Люди гинули просто під завалами, вони кричали, ці звуки неможливо забути. А ще я, напевно, на все життя запам’ятаю гул літака, бо ти розумієш, що від нього ти нікуди вже не втечеш, нічого не допоможе, ні три стіни, ні коридор. І звуки падаючих бомб, ці свисти – найстрашніше, що можна почути.

Яким був перший час на Закарпатті?

– Складним у тому плані, що я не могла зібратися з думками. Ми не знали, що робити, як працювати, як жити далі. Залишатися в Україні чи їхати за кордон. Пам’ятаю, мала ще зобов’язання по роботі, потрібно було зробити звіт. Я писала на аркуші А4 десь чотири години, просто не пам’ятала, як слова складати в речення, як формувати свої думки.

– У який момент зрозуміли, що треба щось робити, тобто об’єднуватись і допомагати ВПО?

– Звісно, трохи часу, аби віддихатися, мені знадобилося. Утім майже відразу я зрозуміла, що в Мукачеві можна втілювати проєкти, якими ми займалися в Маріуполі. Тож стали думати, як покращити життя громади та ВПО. Так і народилася ідея організувати інтеграційний хаб, щоб люди могли спільно творити задля нашої перемоги.

Ми самі стали ВПО і трохи краще розуміли їхні потреби. Вирішили відійти від того, аби просто роздавати гуманітарку, і подумати про такі завдання сталого розвитку та допомогу людям, які могли б мати ширшу перспективу. Наприклад, створили для молоді студію звукозапису.

Нас підтримали міжнародні організації. Тепер хаб переданий на баланс Мукачівської міської ради.

– Чи маєте ще надію колись повернутися в Маріуполь?

– Я не те, що маю надію повернутися в Маріуполь, я знаю точно, що ми туди повернемося. Це справа часу, і ми віримо в наші ЗСУ! Я знаю, що вони звільнять Маріуполь. І коли це відбудеться, ми повернемося додому, бо там зараз дуже багато роботи, потрібно відбудовувати місто. І хоча наш Маріуполь змінився до невпізнаваності, він усе одно залишається в серці. Я кожної ночі, коли засинаю, бачу моє рідне місто, моє море, мій Маріуполь!

Ірина ГРАБКО

telega
Підписуйся на наш телеграм канал!

Підпишись на наш телеграм канал де кожна новина виводиться відразу після публікації. Будь першим у курсі подій.

Підписатися
Слідкуйте за нами у соцмережах