Закарпатка вдома облаштувала клас і безкоштовно навчає дітей-переселенців англійської та угорської

Зробити добру справу під силу кожному, але не в усіх є бажання. Саме так вважає 26-річна Інна Фозекош. Молода жінка знає, що таке війна і тому вирішила підтримати діток, які вимушено переїхали на Закарпаття.

Інна родом із Донецька, але виїхала звідти ще у 2014 році. Із батьками та сестрою протягом певного часу жила в Києві, де й вивчилась на вчительку англійської мови. Утім вийшла заміж за хустянина і вже 4 роки мешкає на Закарпатті.

Чому Інна вирішила зробити безкоштовні уроки для малечі у себе вдома? Чому навчає їх саме угорської, крім англійської? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

Угорську вивчила, щоб розуміти батьків коханого

Рідною мовою Інни була російська. Українську вона опанувала вже у столиці. Тоді ж зрозуміла, що має хист до вивчення мов і почала поглиблено вивчати англійську та німецьку.

«Коли у нас у місті почалися обстріли, ми виїхали, кинувши все, що батьки нажили за роки. Ми з сестрою плакали, дуже психологічно страждали, бо залишали не лише рідну домівку, але й купу друзів. У Києві батько віддав нас до української школи, бо так захотіла старша сестра, а я її в усьому підтримувала. Утім нам було напрочуд легко вчитися і ми адаптувалися фантастично швидко. Не хочу зараз пригадувати, як було в Донецьку у 2014-му. То – дуже болісні і важкі спомини. Але почалося нове життя, з’явилося нове коло подруг і потихеньку ми заспокоїлися. Сестра згодом виїхала до Італії, а я залишилася. Пізніше до Наталки перебралися і батьки. Вона там вивчилася на скульпторку і працює за фахом, добре заробляє, має свою родину. Я ж хотіла стати перекладачкою, тож закінчила факультет іноземних мов. Там познайомилася з «інженером» із Хуста – своїм тоді ще майбутнім чоловіком Лоціком. У нас якось все швидко закрутилося і ми зустрічалися з першого ж курсу. Я приїздила до нього на Закарпаття і мені тут усе подобалося. Але непокоїло одне – час від часу батьки про щось між собою перешіптувалися незрозумілою для мене мовою і я їх не розуміла. З’ясувалося, що то – угорська. Тоді твердо вирішила для себе: будь-якою ціною якомога скоріше вивчити цю дивну мову, яку ніколи раніше не чула, аби в них не було від мене ніколи ніяких секретів», – розповідає жінка «Карпатському об’єктиву».

І Інна справді опанувала угорську.  Щоправда, не так швидко, як думала, але коли заговорила, для коханого це стало дуже приємним сюрпризом.

«На вивчення пішло цілих два роки. Я застосовувала неправильну методику, брала онлайн-уроки у однієї старшої викладачки, дещо вчила сама за книгами та шукала спеціальні відео в Інтернеті. Згодом я розробила власну практику і саме нею зараз користуюся. Мною, на жаль, було потрачено багато дорогоцінного часу на читання і письмо не на тому етапі. Спочатку дитина вчиться розуміти інших, далі починає говорити і лише після цього ознайомлюється з літерами, складає їх у слова і пробує писати. Так ми вчимо рідну мову, так треба навчатися й іноземних! Але підказати не було кому…  Також одразу треба вчити правильної вимови людину, а не запам’ятовуванню слів. На жаль, у нас у школах досі діток неправильно вчать і англійської! Можливо, це – одна з причин, чому я не хочу працювати в освіті, а волію волонтерити і займатися іншими справами, аби заробити на прожиття! – переконує Інна і додає: – А Лоціко, коли вперше почув, як я з ним заговорила угорською, одразу ж запропонував стати його дружиною. Щоправда, ми побралися лише після закінчення університету, та з того часу він почав мене більше цінувати!».

Вдома клас із партами та дошкою

Наразі Інна – молода мама, виховує маленьку донечку Катрусю. Мешкає вона з чоловіком у Хусті і разом з ним займається бізнесом у сфері будівництва. Але хоч і не працює за фахом, та добрі справи творить саме у власній педагогічній галузі.

«Я вчителька. Тому знаю, що можу допомогти іншим конкретно не пошиттям безкоштовного одягу, не манікюром у подарунок, а навчанням діток. У минулому році до Хуста приїхало чимало мам із малюками з різних куточків України. Дехто вже повернувся додому, а хтось змушений залишатися досі. Діти тут ходять до звичайних шкіл, знаходять друзів, вивчають закарпатську говірку… Їм легше, ніж дорослим, бо вони не бояться помилитися, не так сказати слово, не так його вимовити. І – це чудово! Отже, я ще в березні минулого року вирішила, що можу допомагати людям тим, що умію робити найкраще! Зараз багато хто волонтерить, але не афішує цього. Я теж намагаюся все робити тихо, без зайвого галасу та розголосу», – зізнається жінка.

Тож ще торік чоловік допоміг облашувати їй вдома клас для занять…. Прямо, як у школі, з дошкою, партами та картками з малюнками…

«Коли ми побралися, батьки Лоціка подарували нам будинок. Він – великий і затишний. Маємо вільні кімнати. На початку війни в нас жили безкоштовно кияни. Потім вони поїхали і я взялася за вчителювання. Інвентар ми купили, а от унаочнення мені зробила сестра-художниця. Саме тоді Наталка в нас гостювала, тож я і її долучила до роботи. Тепер це – повноцінний шкільний клас на 20 учнів», – запевняє Інна.

Вихованці для молодої вчительки-добродійниці знайшлися швидко і заняттями дуже задоволені.

«У Хусті немає російських шкіл, тож декого я вчила й української. Були такі малюки, які на уроках не розуміли нічого… Але найчастіше мене з дітками батьки просили позайматися через англійську, недостатній рівень володіння нею школярем, погані оцінки, або бажання поглибити знання. Проте дехто одразу запалився іншою моєю пропозицією – вивчити швидко з «нуля» угорську. Часом на уроки приходять і дорослі, але їм мови даються вже важче», – каже жінка. – На жаль, через брак часу, заняття в мене проходять лише двічі на тиждень – по дві години. Тобто, наприклад, у понеділок годину вчимо англійську, робимо перерву з розвагами і ще годину вчимо угорську, а потім так само у п’ятницю. Поки донечка маленька, частіше займатися не можу, індивідуальні заняття не проводжу, виключно групові. Під час півгодинних розваг тренуємося закарпатської говірки, але все у нас проходить у формі гри і з запам’ятовуванням передусім слів та правильної артикуляції».

За словами Інни Фозекош, вона сама частково відчуває себе переселенкою, знає, як то бути внутрішньо переміщеною… тому дуже хоче підтримати тих, кого доля змусила втікати з дому.

«Ми мусимо підтримати інших, нам потрібно їх мотивувати, бути прикладом, адже багато хто після пережитого стресу впадає в депресію. І не треба думати, що дітям легше. Ні, їм ще важче! Вони чудово розуміють усе, що відбувається, навіть якщо дорослі воліють мовчати. Саме через це я працюю саме з дітками. Ми вчимося розслаблятися, тренуємося деколи навіть сміятися, бо через пережиті страждання розсмішити декого з малюків буває ой як непросто! У дітей вкладене дитинство! Тому я хочу бодай частково, але повернути його їм!»

Сама Інна вільно володіє сімома іноземними мовами: англійською, німецькою, угорською, італійською, чеською, польською та словацькою, непогано знає японську та арабську.

«Не вважаю себе поліглотом, але мені подобається опановувати нові мови. Із донечкою з народження розмовляю декількома. Ось вона, сподіваюся, точно виросте поліглотом! – наголошує жінка. – Але ж відомо, що чужих дітей не буває! А я, як мама, люблю всіх малюків! Тому мені приємно, що можу не просто займатися улюбленою справою, а ще й приносити іншим користь! Для мене важливо, що їм зі мною подобається, вони задоволені і починають все менше думати про війну та страхіття. Найбільше в житті мрію про мир в Україні і щоб кожна без винятку дитина почувала себе щасливою!»

 Марина АЛДОН