Як старі «кальги» та «шпори» рятують закарпатців від холодів

Ця зима на Закарпатті є важкою. У державі війна, на календарі зима… Газ дорогий, але до цього наші люди вже звикли. Труднощі в іншому. Через відключення світла, годинами не працюють газові котли і в помешканнях стає холодно. Зараз усе більше нарікань на те, що як дорослі, так і діти почали застуджуватися і хворіти. Утім від реальності подітися нікуди… а наші краяни завжди вміють знаходити найбільш оптимальні шляхи виходу із ситуації…

Ще в попередні роки багато хто перейшов на альтернативне опалення, купив котел на дровах, або поставив у будинку камін. Більшість населення рятує те, що основна маса людей у області проживає в приватному секторі і тут рятуватися від морозів набагато більше способів. Про мешканців квартир ми поговоримо іншим разом.

А нині «Карпатський об’єктив» спілкувався з тими, хто не встиг викинути з оселі старі добрі грубки та кахельні пічки. Таких небагато, але все ж такі люди є…

Стара кальга повертається

Кахельні грубки та печі – це минуле Закарпаття. Колись вони стояли у кожній хаті. Були між ними справжні витвори мистецтва. Люди пишалися австрійським кахлем і своїми кальгами. Саме так називали пічки. Взимку вони створювали в помешканнях особливу атмосферу затишку.

«У нашій старій хаті була кальга в кожній кімнаті. Бабуся про одну з них розповідала, що поставили її ще в часи Австро-Угорщини. Вона була дуже великою і знаходилася у вітальні, де приймали гостей… Під стіною недалеко від вікна в кухні був шпор – теж вимурована з кахлю пічка з такою собі «духовкою», який звався блодером. У ньому можна було запікати яблука, пекти картоплю, навіть тісто чи паску на Великдень. Хоч для тортів, пригадую, в нас була і електрична духовка. На шпорі варили їсти. У будинку дійсно відчувалася атмосфера домашнього вогню. Бабуся готувала дуже смачно, але особливого шарму додавав саме той натуральний «димок», який не дає жодна сучасна газова плита. Це – справді солодкі спогади дитинства», – розповідає «Карпатському об’єктиву» хустянка Оксана Тимчик.

Зараз жінка вже сама є бабусею, але дитинство довелося їй пригадати не лише прокрутивши спомини у пам’яті, але й усе частіше розпалюючи свою домашню грубку.

«Хату ми будували з чоловіком у 80-х роках. Тоді ще газу в нас не було. Тому логічно, що поставили і в новому будинку пічки. Газова плита в нас була, але газ привозили в балонах. Я дуже мріяла про «блакитне паливо», бо так не хотілося постійно кочегарити, ночами вставати і кидати дрова у вогонь. А ще й малі діти були… а чоловік заочно навчався в університеті в Києві. Не раз ми навіть у одязі спати лягали. Світло в 90-х також відключали. Але тоді в нас був уже газ і ми сиділи у теплі. Пічки хотіла розібрати абсолютно всі і одразу, та все ж, у спальні мама умовила залишити… вона казала, що чужі і так туди не заходитимуть, хай буде, на всякий випадок! І вона… як у воду дивилася! Дякуючи їй, тепер, через стільки років, у нас є єдина рятівниця на весь будинок. Коли немає світла і котел вимикається, розпалюємо багаття і я з чоловіком, дітьми та онуками йдемо туди грітися. Підсвічуємо акумулятором від автомобіля, аби малі мали можливість робити домашні завдання. Навіть стіл у спальню принесли, їмо там. Тепер це в нас основна кімната у будинку!», – посміхається жінка.

Вона радіє, що зараз, у скрутні часи, її родина, не відчуває сильного дискомфорту.

«Маємо пічку – маємо тепло! Деколи добре забуте старе є не таким уже й поганим і не від усього, що вже вийшло із моди варто одразу ж відмовлятися… бо ніколи ніхто не знає, які сюрпризи готує життя», – наголошує пані Оксана.

Раніше за пічкою можна було визначити статки родини

Інший хустянин Петро Ковач також має в будинку кахельні пічки. Хата в нього стара, дісталася у спадок від батьків.

«У новому будинку зараз живуть донька із зятем. Ми з жінкою перебралися, як кажуть, на старину. Мій дід був колись дуже добрим пічником, він займався цим усе життя. Гріх було викинути його шедеври. Пригадую, у молодості, люди проводили газ і одразу бралися лупати кальги. Кахель, такий гарний, декоративний, розбивали і викидали на смітник. Мене аж душа боліла. Дід розповідав про свою професію багато цікавого. Мурувати печі його навчали аж у Відні. Показували, як виготовлявся із глини сам кахель, розповідали про історію пічок. Він казав, що у Європі печі робили з VІІІ століття. Але це також не було новаторством, бо ще в стародавньому Єгипті вміли працювати з цим матеріалом. Археологи знаходили кахель навіть із орнаментом. Аби зробити плитку кахелю, доводилося добре попрацювати, це була немала робота. При тому, що раніше не було автоматизованого виробництва, усе робилося вручну. Спочатку за допомогою дерев’яних заготовок формували плитки, далі їх сушили, покривали «глазур’ю». Ще декілька десятків років тому за красою кахельної печі можна було визначити, які саме статки має родина, бо в бідних кальги були простенькими, а в багатих – просто розкішними, справжніми витворами мистецтва. Зараз за батареями майновий стан господаря, як бачимо, визначити нереально… бо вони практично всі однакові», – посміхається чоловік.

Газ у оселі закарпатця також є, утім саме зараз, за його словами, він гріється за допомогою своїх пічок.

«Я опалення чергую. Коли є світло і дуже холодно, вмикаю газ. Коли трохи прохолодно, підігріваю пічками. Так само як і коли немає світла. Кладка таких кальг досить складна, я б не зміг цього ніколи відтворити, тому радію, що не розбирав. На жаль, тонкощі роботи дід мені не передав. Цікаво, що в давнину люди були дуже мудрими. Наприклад, аби заощадити як площу, так і власні сили і раціонально використовувати тепло, одну пічку ставили часто на дві кімнати. Тобто вона обігрівали одразу два приміщення при тому, що вогонь потрібно було розводити лише в тій кімнаті, де знаходилися «дверцята». А кімнат тоді багато не було, тож на хату достатньо було одну кальгу і однин шпор на кухні. Коридор, комора не обігрівалися, а ванни як такої просто не було…. Милися люди у тазиках, як правило, на кухні. Я до старої хати, звісно, кілька приміщень добудував, усе осучаснив, підрихтував. Шпор маємо також. Деколи навіть коли є газ, прошу дружину щось на ньому приготувати, бо такі страви виходять особливо ароматними», – наголошує пан Петро.

За його словами, кахельні печі є дуже економними у плані енергозатрат та віддають набагато корисніше тепло, ніж газ.

«Звісно, учадіти можна при необережному поводженні від усього. Але як пахне газ і як пахнуть дрова, що горять – велика різниця. Кальгу треба чистити, аби не «коптила», за нею треба доглядати, вона як живий організм, адже зліплена, як і людина, із глини. Дід, пригадую, навіть пісні про неї співав. Це був у нього такий угорський фольклор. Слова не відтворю, бо спогади досить туманні. До речі, не знаю, чи зараз десь роблять сам кахель, але старий – австрійський, угорський, чеський, німецький, досі вважається дуже якісним», – каже закарпатець.

Тепло від кальги він вважає найбільш здоровим теплом, а всі випробування, через які ми зараз проходимо – короткочасними.

«Більш здорового тепла, ніж від кальги, я не знаю. Дуже шкода, що у нашому краї ті старі добрі традиції мурування у будинках таких печей, вже втрачено. А квартири до них взагалі не підлаштовані. Хто б міг подумати, що нудьгуватимемо за старим… Та як би там не було, те, що зараз відбувається в нашій державі, швидко мине… Настануть кращі часи і про сьогоднішні труднощі невдовзі ми тільки згадуватимемо, як про страшний сон. Зима – теж не вічна. Головне – аби було чим топити.. А не буде чим – будемо палити старий мотлох. Будь-які негаразди переживемо і в нас усе буде добре!», – запевняє Петро Ковач.

Марина АЛДОН