Маріупольчанка на Закарпатті: «Те, що сталося з моїм містом – це особистий біль»

Олена Вялкова пережила у Маріуполі страшні жахіття війни. Вона на власні очі бачила обстріли, протягом трьох тижнів спала на лавці у бомбосховищі, мала власні проблеми зі здоров’ям… Маріуполь – це її особиста трагедія. Своє місто жінка любила. І хоч народилася в Азербайджані, майже все життя провела на Донеччині. А коли життя там стало зовсім нестерпним, переїхала на Закарпаття. Чому і коли було ухвалено рішення втікати з Маріуполя, як живеться жінці на Хустщині, які жахливі спомини її досі непокоять? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».

«Руський мір» зруйнував надбання предків

Пані Олена охоче розповідає про себе. Доглянута, симпатична, у синьому пальто з хустинкою в цяточку на шиї, вона сідає на лавицю в Нижньому Бистрому, куди завітала у гості, адже мешкала тут на початку війни… і починає свою невеселу оповідку (зараз живе у Хусті).

«Мій прапрадід Андрій Леонтійович Мелеков двічі був міським головою Маріуполя. Це свідчить про глибоку довіру до нього з боку людей. За цей період наше місто переживало дивовижні часи розквіту. Дуже багато чого зводилося, розвивалася промисловість, металургії відводилася належна увага, відкривалися освітні заклади. Фактично це були надбання, які й зруйнував «руський мір», – каже вона «Карпатському об’єктиву».

Маріупольчанка душе пишається своїми пращурами і засмучена, що її місто нещадно потрощено, знищено найкращі здобутки окупантами.

«Те, що сталося з Маріуполем – для мене – особистий біль!, – наголошує жінка. – «Те, що роками створювали мої рідні, було знищено за кілька днів! Це – варварство! Інакше те, що сталося… назвати не можу!»

За фахом Олена Вялкова – педагог, тож її особливо непокоять поламані долі діточок, які стали свідками страшних подій.

«Я згадую тих дітей. Кожен із них у своїй сфері досяг успіху… Це і спортсмени, і молодь із активною громадянською позицією, і переселенці з Азербайджану… Не уявляєте, скільки їх загинуло під час цієї війни! У мене розривається серце при думці про масштаби трагедії», – заявляє вона.

Те, що було на комбінаті Ілліча, те ж відбувалося на Азовсталі

Ділиться споминами пані Олена і про те, як вона виїхала з міста.

«У Нижній Бистрий я приїхала 2 квітня. Із Маріуполя виїхала 22 березня. До Закарпаття добиралася 10 діб», – з сумом у голосі каже вона. – Ми з сином жили у приватному будинку. Там мешкала моя бабуся. Хата велика, її рідні купили у колишнього міського голови, який очолював місто у 1939 році. Його звали Григорій Прокопенко. У нас із сином була третя частина будинку, яку я прийняла у спадщину. Коли почалася війна, почалися бомбардування, стало страшно. Ми ж пережили вже обстріли у 2014 році, тоді за 15 кілометрів від нас проходила лінія фронту. Тож коли снаряд влучив у сусідський двір, я зрозуміла, що не впораюся, треба втікати!»

У будинку маріупольчанки був підвал, у який вона разів 40 спускалася. Та відчувши, що далі може бути лише гірше, родина почала збиратися в дорогу.

«Ми з сином взяли все, що мали з продуктів і пішли до знайомих, – додає жінка. – Щось важке нести я не можу, у мене інвалідність третьої групи. Обстріли не вщухали цілодобово. Іти було важко. Ми дійшли до бомбосховища, що під металургійним комбінатом Ілліча і нас прийняли. Ми жили там три тижні. Спочатку їли те, що було. Потім їжу завезли волонтери, далі поліцейські. Вони її закупили нам у магазинах, які працювали. Та кільце весь час стискалося, нас оточували. Те, що було на комбінаті Ілліча, те ж відбувалося на Азовсталі. Із нами були неймовірні люди, майстри своєї справи, чудові воїни. Коли в Оленівці трапилася трагедія, я розуміла, що там міг бути хтось із них… тож довго не могла оговтатися від шоку. Стільки витерпіти, у таких умовах вижити і потім так загинути! Це – дуже страшно, дуже болісно!».

«Впала і не змогла далі йти, до лікарні тягнув син»

Також пані Олена наголошує, що взагалі у сховищах металургійних заводів у Маріуполі вижити було складно, там полягло багато маріупольців.

«Ми спати лягали і знали щоночі, що вранці можемо більше не прокинутись. Літак летить, здригається земля, стіни бомбосховища тремтять, – пригадує жінка. – Снаряди почали прилітати і у наш двір. Я не знала, що робити. Хотілося піти подивитися, вцілів будинок, чи ні. І ми з сином наважилися. Пішли. Хата стояла, але на всій вулиці були воронки. Наступного дня ми потрапили під артобстріл. Піднялося щось таке, як смерч, всюди летіли осколки. Я впала і не змогла далі йти. Мене тягнув син. Ледве доволік до лікарні. Там мені надали допомогу».

Що робити далі Олена Вялкова не знала. І додому, і у сховище повертатись було небезпечно.

«Продуктів ми більше не мали. Давали щось поїсти лише дітям батьки, – продовжує розповідь вона. – Ми повернулися у сховище, а на наступний день ту лікарню розбомбили… разом із хворими людьми, які там знаходилися. Молода пара – чоловік і жінка (мали дітей) виходили на розвідку. Вони нам сказали, що потрібно йти на окуповану територію, а звідти можна вибратися. Іншого виходу не було і ми пішли. Біля комбінату така велика площа. Там не можна ніде сховатися, якщо стріляють. Тож ми йшли тільки довірившись Богу. Молилися…. І так пройшли через місто, яке безперестанку бомбили. Всюди літали ракети, бомби. Із окупованої території нас відправили до Нікольська. Відвозили групи окупаційні автобуси. Звідти на Ростов регулярно їхали інші. Хто хотів виїхати до України, шукав свій вихід. На третій день нашого перебування на окупованій території, у Бердянську в порту стався підрив і туди спрямували багатьох військових. Нам вдалося сісти на автівку і також поїхати до Бердянська. Там я зареєструвалася на 141-й автобус другого гуманітарного конвою. Завдяки тому, що біля блок-посту жила моя знайома, о 5 годині ранку ми разом із сином сіли на той автобус. Із нами був ще один художник – Даниїл Немировський, також із Маріуполя. Так ми доїхали до Запоріжжя».

На Закарпатті одразу стала активісткою і знайшла роботу

У Запоріжжі жінка змогла вперше спокійно видихнути. Там її зустріли волонтери.

«Дві доби вони нам допомагали на місці, а потім відправили до Львова, – каже пані Олена. – Ми потрапили в гімназію і нами також опікувалися волонтери. У гімназії нас розподіляли по інших куточках держави і запропонували поїхати до Нижнього Бистрого. Мені їхати нікуди було і я погодилась».

На Хустщині матір із сином добре прийняли, поселили в гуртожитку.

«Нас годували, нас підтримували, нам допомагали. У мене була пневмонія після всіх підвалів і я взагалі лежала. На Закарпатті відійшла від хвороби і почала займатися громадською діяльністю. Пішла до Горінчівського голови, підключила журналістів, громадські організації, фонд «Майбутнє – дітям», освітню організацію «Розвиток ІТ освіти». Ми провели в селах Монастирець, Березово, Горінчево громадські слухання і вони показали, що люди готові розвиватися, що у цьому краї багато талановитих дітей, які можуть стати корисними іншим. Крім того, я побачила, що місцеві – активні, дівчата, яким за 70, хочуть співати, бо це розвиває легені, судини, створює гарний настрій. Завдяки цьому я знайшла собі роботу – мене взяв до себе на державну службу Михайло Мойсей, начальник Хустського районного управління соціального захисту населення. Мені дуже приємно, що так сталося. Я щиро вдячна йому за довіру. Потрапила у відділ державної соціальної допомоги. Мене гарно зустрів колектив, мені допомогли грошима. Загалом моє кредо – де б не була людина, потрібно працювати. Під лежачий камінь вода не тече. Мене досі підтримують громадські організації, люди з Ужгорода. Зараз хочемо зареєструвати громадську організацію «Мрія Марія», яка буде базуватися в гуртожитку Хустського професійного ліцею сфери послуг. Там створено демократичні умови, де люди можуть себе проявити і однією зі сфер діяльності будуть оздоровчі послуги».

«Наша сила духу має стати національним надбанням»

Цікаво, що Олена Вялкова приїхала на Закарпаття сама потребуючи підтримки, а натомість навчає самих закарпатців ніколи не опускати рук.

«Я завжди пригадую нашого директора, Володимира Бойка, який працював на металургійному комбінаті, де я починала трудову стежку з піонервожатої у селищній школі. У нього завжди був вогонь у очах, він постійно підтримував людей, надихав, стимулював до дій… і мав результат, – запевняє жінка. – Наша сила духу має стати національним надбанням. Тільки таке ставлення до життя може перемогти усе це варварство, яке коїться на наших територіях окупантами. Ми мусимо гуртуватися, залишатися відкритими, показати своє людське єство, доброзичливість між собою. Тоді нам ніколи не буде страшно.

На окупованих територіях пані Олену лякала лише одна думка, що може загинути її дитина.

«Мені не хотілося їхати з Маріуполя. Але в мій будинок стріляти і жити там було неможливо. Мене передусім цікавила безпека сина. Коли ми виходили з міста, воно було чорним, там усе було вщент потрощено. Біля під’їздів, де люди готували їсти, виднілися воронки. І населення там убивали. Жінки ходили, наче чорні тіні, як якісь привиди. Люди були голодними. Ми ж варили у бункері. Там хлопці зробили піч. Син бачив, як загальники спускали вниз бомби із якимось парашутиками. Потім це страшно вибухало. Вижити, чесно, допоміг тільки Бог. Я всюди ходила з молитовником, читала молитви. Він оберіг нас із сином!», – наголосила вона.

Вражає, що після пережитого жінка не те, що не зламалася, а стала ще сильнішою, постійно мотивує нове коло своїх знайомих до активності і заряджає оточуючих позитивом.

Марина АЛДОН