У Хусті для переселенців працює спеціальний соціальний хостел

Війна… Ще на початку року багатьом і не снилося, що в наші домівки закрадеться почуття тривоги, біль та стільки втрат. Дехто залишився без даху над головою, поховав рідних. Закарпаття стало новою оселею для багатьох українців із зони бойових дій. Ми були не готовими до цього. Передусім для вимушено тимчасово переміщених осіб не вистачало житла. Із іншим волонтери ще якось могли впоратись, а от знайти місце для ночівлі переселенцям було складно. Тим більше, що після двох років карантинів багато готелів і хостелів змушені були закритися, бо не змогли пережити затяжні локдауни. Хуст – містечко маленьке і сфера туризму в ньому розвинена слабо. Тим небагатьом гостям, що приїжджали сюди, раніше цілком вистачало оренди квартир подобово і кількох готельних комплексів, тож про більш серйозний готельний бізнес раніше мова практично не йшла. Переселенцям же потрібно було знайти місце для проживання або цілковито безкоштовно, або за символічну плату, адже чимало людей не є багатими, не мають коштів для того, щоб винайняти будинок чи квартиру самостійно. І саме в цей момент Євген Лавренюк та Ігор Фарберов вирішили відкрити у Хусті соціальний хостел. «Карпатський об’єктив» поцікавився, як же працює заклад, скільки людей у ньому живе, як допомагають там тимчасово переміщеним особам.

Жити можна з тваринами

Менеджер хостелу «Хуст», керівник соціального напрямку «DREAM FAMILY» Максим Виноградний каже, що заклад вміщує 150 людей. Поселитися можна з домашніми тваринами, адже зрадити улюбленців – значить зрадити себе.

«Хуст Хостел» запрацював 9 квітня, – зізнається Максим. – Раніше там був старий готель. Він не працював більше року. Приміщення були далеко не в найкращому стані, потрібно було терміново робити ремонт. Звісно, що голова йшла обертом від усього. Та ми вирішили діяти! І впоралися з усім менше, ніж за місяць».

Своїми історіями діляться і мешканки хостелу, які приїхали на Закарпаття з надією на порятунок, навіть не сподіваючись на особливий комфорт. Утім… були приємно здивованими!

«Я почуваюся тут, наче вдома, – каже «Карпатському об’єктиву» Аліна з Донеччини. – Мій рідний дім знесли. Фактично там, де була вулиця, – зараз поле. Багатоквартирні будинки зрівняли з землею. Побачила ото в інтернеті і тиждень плакала. Там залишилася частка мого серця, там я народилася, виросла і провела більшу частину свого життя. Тепер цього всього немає! Ми встигли виїхати вчасно, зараз звідти вибратися практично нереально. Закарпаття мені подобається. Почуваюся тут спокійно і затишно. Для мене з дітьми зараз це – головне. В перші ночі, коли чули звуки повітряної тривоги, тремтіли, боялися заснути. Із часом заспокоїлися, відчули себе у безпеці. Люди тут дуже привітні, підтримують, допомагають. Єдине – дуже важко знайти якусь роботу. Її немає навіть для місцевих. Перелік спеціальностей, на які можна влаштуватись дуже куций, це – лише робітничі професії, робота, що потребує не знань, а фізичної сили. Це – дуже погано. Добре, що в хостел нас взяли з котиком. Ми б ніколи його не кинули. Дітям це єдине нагадування про рідний дім».

Оксана також приїхала не одна, а з собачкою. Вона також радіє, що її хвостатий друг завжди поруч.

«Для мене було суттєво жити десь із Данею. Він маленький, багато місця не займає, а радості приносить багато, – наголошує дівчина. – Приємно, що мені не відмовили, адже знайти квартиру у перші дні я б не змогла. Грошей не мала зовсім. Я з Харквіщини. Там щодня обстріли, а тут тихо. Даня був дуже переляканий, весь час трусився. Ледве вивела його з того стану. Шукала собачого психолога, та не найшла. Довелося шукати інформацію в інтернеті і працювати самій із собачкою».

Хостел, у якому показують гостинність закарпатців

Ігор Фарберов, засновник хостелу, коли почалася війна, захотів бути корисним іншим. Він вирішив – потрібно працювати, піднімати економіку, допомагати людям, які опинилися у складних життєвих обставинах. Його ідея з хостелом надихнула багатьох. Йому вдячні зараз сотні людей.

«Ігор уміє літати на літаку і будувати успішні ідеї, працює у сфері нерухомості», – кажуть про нього друзі. Сам він це не коментує, тільки посміхається.

«Усе почалося з того, що знайомі з Хуста порадили мені облаштувати старий готель, зробити там хостел. Мене зацікавило, я зрозумів, що таким чином, якщо все вийде, зможу допомогти країні, людям, які в цьому мають потребу. Але потрібно було терміново робити ремонт. Часу я мав обмаль. Але зволікати теж не можна було. Хтось же не мав де спати… Ми негайно взялися до роботи. Усе оглянули, прикинули, що потрібно. Втішало те, що розташування будівлі зручне – практично центр містечка. Я не вагався! Ми закотили рукави і приступили до роботи. Було цікаво, хоч і непросто. Однак уся моя попередня діяльність – це галузь нерухомості, або як я ще називаю – сфера гостинності. Тому хостел – соціальний. Загалом у цій сфері я з партнером – 13 років. Досвід є, знання також. Тому нам не було надскладно. Навпаки – все робилося з піднесенням і бажанням простягнути потребуючим руку підтримки! У хостелі є 35 кімнат, ми зробили зону відпочинку для діточок. Є ванні кімнати, кухня. Номери на 2, 4 та 6 осіб», – запевняє Ігор Фарберов.

Цікаво, що за словами Максима, у Хусті в гуротожитках людей поселили у не зовсім придатних для цього умовах, тому від самого початку у хостелі «Хуст» першочерговим завданням було створити затишок і домашню атмосферу.

«Якщо люди із теплої квартири потрапляють у захаращений гуртожиток, у них починається депресія. Так не повинно бути! Вони ж і так багато чого змушені були пережити. Їм потрібно підставити плече. Ми намагалися у якомога коротші терміни створити гарні умови. Жити в хостелі можна було цілковито безкоштовно, або за символічну плату. На початку війни нам багато донатили, що перекривало витрати. Наразі донати припинилися, бо і грошей у наших земляків стало менше, війна ж…. це логічно. Дітей до 12 років ми і зараз поселяємо безкоштовно. Для дорослих ціна символічна – 100 гривень. Та якщо грошей немає, йдемо назустріч, шукаємо шляхи вирішення питання. У будь-якому разі не відмовляємо нікому, бо розуміємо все», – стверджує він.

Загалом проєкт не комерційний, тож засновники хостелу шукають можливості залучення благодійних коштів, аби й надалі допомагати українцям, працюють над пошуками закордонних інвесторів, розглядають різні можливості підтримки переселенців.

Більшість тих, хто живе у хостелі – люди без роботи

«Я до останнього не вірив, що буде війна, мої друзі також. Розумію кожного, хто опинився в такій же розгубленості, – продовжує розмову Ігор Фарберов. – Мене складно чимось здивувати, тож паніки в мене не було, хоча, звісно ж, відчував себе якось не по собі, коли дізнався, що на нас напали. У роботі усе поставити на паузу не міг, треба було активно діяти далі, хоча розуміння як… прийшло не одразу».

За словами Ігоря, він не міг сидіти, склавши руки, тож шукав можливості, як працювати, як робити щось корисне.

Згодом зародилася ідея соціальних хостелів, тож взявся її реалізовувати.

«Перше, що потрібно було організувати в Хусті – це меблі. Шукали ліжка, шафи, знайшли фірму, яка швидко нам усе зробила, – наголошує він. – Це – проєкт розбірних меблів, які швидко збираються і які можна використовувати для різних цілей. Звісно, ціни не соціальні… Одне ліжко, для прикладу, коштує приблизно 200 доларів, тож ми повинні були терміново шукати кошти і робити вкладення. При цьому більшість із тих, хто мешкає у хостелі – люди без роботи, тож я не розраховував на те, щоб «відбити» гроші. Просто хотів щиро їх підтримати».

Максим Виноградний доповнює, що для того, щоб швидше запрацювати, деякі старі меблі переробляли, давали їм «друге дихання, але насправді усе вийшло дуже гарно, по-сучасному і цікаво.

Наразі хостел заповнений приблизно на 90 відсотків. У кожного, хто там живе, своя особиста історія… із смутком, радощами, труднощами та перемогами. Об’єднує усіх лише одне – бажання перемоги і прагнення повернутися додому.

Марина АЛДОН