Чи має шанс на відновлення одне з найвідоміших місць в Ужгороді. ФОТО

Розмови навколо скверу, розташованого навпроти Хрестовоздвиженського кафедрального греко-католицького собору, не стихають з часу падіння муру, котрий огороджував цю територію. Поки дві протилежні думки дискутують щодо вже втраченої частини стіни, вартує нагадати ужгородцям про весь комплекс, відомий ще з 1640 року. Саме з цього скверу найкраще видно Кафедральний собор, тож його відновлення могло би стати черговою принадою Ужгорода.

Ідея про те, що було би добре створити сквер перед собором, виникла ще в 2004 році у владики Мілана й громадського діяча Алена Панова. Через кілька років Панов повідомив про початок реалізації проекту. Свого часу родина Панових викупила частину території й виконала свою частину проекту.

Інша територія скверу належить місту. Коли її передали у користування єпархії, тут знаходилися гаражі й сараї. Щодо частини території, яка належала Інституту вдосконалення вчителів, у 2013 році був підписаний договір про спільне користування МГКЄ з Інститутом про згоду на створення парку. Затим єпархії вдалося очистити територію. Приблизно з того часу тривають ремонтні роботи, завершення яких поки що не видно.

Водночас Мукачівська греко-католицька єпархія наголошує на відновленні місць, які історично належать їй, зокрема, території, яка навпроти собору. У 1640 році Янош Другет надав це місце для відпочинку учнів єзуїтської колегії. У першій половині XX ст. ця територія належала монастирю сестер-василіанок аж до його насильної ліквідації у 1948 році.

Для реалізації скверу були оголошені конкурси на проекти, однак, як зазначають у єпархії, надійшло дуже мало пропозицій. Автором проекту частини скверу, відновленням якого займається єпархія, є архітектор Петро Сарваш. Однак він стверджує, що в його проекті не передбачалося руйнування стіни. У Мукачівській греко-католицькій єпархії кажуть, що частина стіни, яка впала – добудована значно пізніше за інший мур і не має такої цінності. Натомість історичний мур стоїть, про що свідчать й історичні фото з цього скверу. У жовтні було закладено наріжний камінь під сквер, однак терміни реалізації не визначені.

Одне з найперших запитань, яке виникає у цій ситуації: чи можна відмовитися від паркану для того, щоб бачити собор? Активісти однозначно проти і закликають єпархію відновити мур, погрожуючи правоохоронними органами. 

Правильно було руйнувати стіну чи ні – нині вже не це запитання є основним. Набагато важливіше те, що ж буде на місці цього скверу, бо кілька місяців поспіль результатів роботи немає. Чимало запитань викликає і культура будівництва: місце огородили плівкою, за нею відкриваються неестетичні пейзажі. Сьогодні відсутній паспорт об’єкту й дата його закінчення, хоча кілька місяців тому був вивішений, тож ужгородці наразі не бачать, яким буде сквер. Крім цього, на території частково зрізають старі дерева. Водночас чимало туристів сьогодні приїжджають до Ужгорода, і такі краєвиди навряд чи викликають у них захоплення. Та й ужгородцям хочеться радіти чомусь новому, а не жити постійно в очікуванні.

Ми звернулися із запитанням про те, коли сквер буде завершений, і яким він повинен бути згідно із задумом до єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Преосвященного владики Мілана. Він розповів, що єпархії довелося відійти від проекту, запропонованого Петром Сарвашем, бо люди, які живуть поруч із сквером, були проти сходів, котрі ведуть до  їхніх будинків, як і не погодилися з тим, що була кована огорожа.

«Ми змушені були зробити опорну стіну й мур, який захищав би подвір’я людей, які живуть поруч. Також у сквері передбачено доріжки, лавки, освітлення. Люди не хочуть, щоб парк засмічувався, тож цілком можливо, що на ніч він буде закриватися. Маємо спонсора на відновлення статуї Божої Матері, яка стояла тут. Її виготовляє мукачівський скульптор і невдовзі вона буде готова. Проблема полягає у тому, що єпархія не має коштів, які могла би вкладати в цей сквер. У нас наразі чимало проблем з очищенням подвір’я єпархії від залишків радянського минулого. Також я втомився від звинувачень, атак на єпархію, мою особу, погрожувань, шантажувань щодо падіння муру. Мені неприємно казати, але замість вдячності, що зробиться щось хороше, я зустрівся з неадекватною поведінкою. Багато історичних місць в Ужгороді руйнуються, і цього чомусь ніхто не бачить. 

Із сквером наразі є кілька проблем: передусім це те, що дуже довго тривало визначення проекту, по-друге, єпархія залишилася сама, щоб вирішити проблему з сараями, по-третє, у нас немає достатньо коштів, щоб здійснювати будівництво. Сьогодні нам допомогли тільки члени благодійного фонду Блаженного Теодора Ромжі», – прокоментував нашому виданню владика Мілан.

Поруч із територією, навколо якої кілька місяців поспіль розгортається конфлікт щодо руйнування муру, з 2015 року діє перший в Україні приватний сквер з пам’ятником Марії Терезії. Тут розташований Пантеон замкової гори з барельєфами видатних осіб, ландшафт прикрашають натуральна бруківка, ковані орнаменти, квіти у акуратних клумбах, а також лавки, на яких можна посидіти, насолоджуючись панорамним оглядом всього Кафедрального собору. Гармонійно вписаний у стилі епохи паркан, який збудували під час реалізації проекту.

Приватний сквер заснований і, відповідно, подарований місту родиною Панових. Відкриття відбулося за участі Міністра закордонних справ України Павла Клімкіна. У квітні 2015 у цьому сквері вже за участі Міністра освіти і науки України Сергія Квіта вперше вручили Орден Марії Терезії, яким нагороджують достойних ужгородців, котрі вносять вагомий вклад у розвиток Закарпаття. Орден отримала керівник Студії Сучасного танцю «БЛІЦ» Олена Камінська. Цьогоріч відзнаку теж вручатимуть, хоча кандидатуру наразі тримають у таємниці. Вже проводили тут «Терезіанські читання», організовані УжНУ. У серпні 2015 року сквер відвідали подружжя австрійських ерцгерцогів та королівських принців Угорщини Шандор і Герта фон Габсбург-Лотарингських. До слова, довідавшись про реалізацію такої ініціативи, вони спеціально прибули до Ужгорода, щоб відзначити орденом Алена Панова і висловили своє захоплення самою ідеєю та високим рівнем її втілення. Словом, приватний сквер з часу відкриття живе своїм життям.

Ми звернулися й до Володимира Панова з проханням прокоментувати будівництво скверу, а також запитали про те, чи готова сім’я Панових долучитися до відновлення іншої частини скверу у разі необхідності: «Нам прикро, що близько восьми місяців ужгородці й гості міста могли радіти новій атракції, новому скверу на істинно священній землі навпроти Кафедрального собору. Тим паче, що частина скверу вже зажила повноцінним життям. Але  замість розвитку сьогодні спостерігаємо неестетичну консервацію. Чому ми про це говоримо? Тому, що в умовах глибокої депресії, яку нині переживає народ, будь-які позитивні емоції, позитивний результат дають людям надію і вселяють оптимізм. Замість цього ви самі бачите, що нині там відбувається.

Наша совість перед містянами чиста. Восени 2015 року ми організували зустріч за участі владики Мілана. Ален Панов і я запропонували, щоб наша сім’я профінансувала і довела до кінцевого результату й іншу частину скверу, протягом 1,5-2 місяців. Єпископ взяв три дні для відповіді й відмовився від нашої пропозиції.  Сказав, що громада сама має змогу довести свою частину до логічного завершення.

Чому відмовив? – краще запитати в нього. Я можу тільки висувати гіпотезу – один із двох факторів: або жадібність до грошей або амбіції. Й одне, й інше має негативний характер, тим паче, що відтягує мить, коли люди зможуть отримувати  позитивні емоції. Натомість час – одна з найважливіших цінностей життя.

Ви запитуєте про законну частину реалізації проекту? Відповім так: ні посади, ні погони, ні сан не дозволяють порушувати закон. Якщо ми цього не зрозуміємо, то ніколи не збудуємо цивілізованого суспільства».

У ситуації, що склалася навколо скверу, очевидно одне: коли держава не здатна захистити архітектурну спадщину з  фінансових чи інших причин, допомогти можуть тільки меценати. Сквер міг би стати початком народження такої традиції у місті, оскільки в Ужгороді є люди, які мають гроші на подібні проекти й готові їх реалізовувати. Хочеться сподіватися, що вулиця Капітульна, як і більшість історичних місць в Ужгороді, будуть оновлюватися зі збереженням свого минулого, й невдовзі стануть принадою міста та хорошим прикладом для наслідування.

Наталія Каралкіна, ProZak.info